Глава 2

ЯРОСЛАВ 

Я заледве дістався замку вчасно. На стоянці уже стоїть декілька машин, отже, вже всі, мабуть, на місці. Потрібно поквапитися. 

Вийшовши з машини, забираю речі й мчу з ними всередину замку. Трохи нервую, бо дорогою двічі набирав Анну, але вона чомусь слухавку не бере. Чим таким вона може бути зайнята? 

Увійшовши в палац, помічаю подруг коханої, які фліртують із гідами у великому фоє. Вітаюся й одразу питаю: 

— А де моя зіронька? 

— На другому поверсі, у гримерці, — відірвавшись від розмови, відповідає Віта. 

Оглядаюся на голос, що лунає з боку сходів. 

— На другому поверсі у гримерці нікого немає. Я вже хвилин п’ятнадцять чекаю... — розгублено повідомляє чорнява дівчина, одягнена у фартух з логотипом відомої лінії салонів краси. — Там лише телефон на підлозі розривається. 

Відчуваю, як страх миттєво охоплює мене. Прожогом кидаюся на другий поверх і, оминувши дівчину, мчу до гримерки. Я знаю, де знаходиться ця кімната, бо неодноразово підтримував Анну на її виступах у цьому замку. 

Вбігаю у гримерку й завмираю. Тут пусто. На підлозі біля дзеркала справді награє веселу мелодію її телефон. Кидаю на диван одяг для переодягання й підходжу до дзеркала. Підіймаю телефон і дивуюся: схоже, пристрій «глюкнув», бо на ньому досі світиться напис «Коханий», а я вже давно передзвонив. Намагаюся скинути дзвінок, але все марно. 

Затиснувши кнопку блокування, перезавантажую телефон. Кладу його на тумбу й поспіхом іду на вихід. Щиро сподіваюся, що Анна пішла прогулятися замком. Хоча те, що телефон лежав на підлозі, свідчить геть про інше. 

Моє серце розривається від хвилювання. Дуже боюся за свою кохану дівчинку. Не знаю, що думати, і намагаюся опанувати передчасну паніку. 

У коридорі наштовхуюся на Віту й стурбовано питаю: 

— Куди Анна могла піти? Ви ж усі мали бути тут?! І авто он на місці... Що це за прикол такий? — стримую несамовиті емоції, та не можу впоратися зі страхом. А ще дратуюся, бо мені чомусь здається, що це розіграш. 

Але коли до нас із фотоапаратом у руках наближається фотограф, напружуюся ще більше. Маю надію, що Анна вже подалася фотографуватися. Вона у мене дуже любить позувати. 

— Доброго дня! — вітається чоловік і суворо питає: — Чому ви іще не одягнені? Фотосесія розпочнеться через десять хвилин. У мене графік, — він хмуриться і додає: — І він розписаний погодинно. Я не можу тут провести цілий день. Я поїду через півтори години, незалежно від того, встигнемо ми чи ні. 

Розчарування захоплює мене. Я помилився. І тепер уже не розумію, куди могла пропасти Анна. 

— Та зачекайте, ви... — фиркає Віта до фотографа. — Зараз усе буде... — вона переводить погляд на мене й наказує: — Яре, стояти — не вихід. Давай шукати Анну, потрібно розділитися, ходімо шукати по поверхах. 

До нас долучається Ярина, і навіть візажист-перукар приєднується до пошуків. 

Ми обійшли весь замок. Оглянули найменші щілини, залучили гідів, перевірили замкнені кімнати, підземелля, оглядові майданчики. 

Фотограф та візажист уже давно поїхали, а я з подругами все ніяк не можу знайти Анну. Серджуся на неї та нервую. 

Ну що це за дитячий садок? Усе ж добре було... Куди вона пропала? Може, образилася? Чи, може, передумала? Тоді чому не сказала? А телефон? Чому вона його залишила? 

Вже вечоріє, подруги йдуть оглядати про всяк випадок алею та костел, що знаходиться навпроти замку, а я іду на задній двір. Маю надію, що таки знайду свою кохану утікачку тут. Не знаю, що думати, і як бути. Я ж не можу поїхати додому без своєї коханої. Здається от-от задзвонить телефон, і я в слухавці почую красивий голос коханої.  

Уже байдуже до всього, аби лиш вона знайшлася. 

Пройшовши до половини викошеного газону перед замком, на краю пагорба помічаю силует дівчини. Вона так схожа на Анну. По спині проходить мороз, бо ж гіди розповідали ще одну легенду про Білу Пані. Завмираю, бо вже не знаю, у, що вірити і, що я бачу насправді: просто дівчину, Анну чи примару...