Глава 1

АННА 

Я на сьомому небі від щастя, адже у мене через тиждень весілля з моїм коханим нареченим. А сьогодні у нас фотосесія у Підгорецькому замку. Про неї я мріяла вже майже рік, відтоді як Ярослав освідчився мені. І от сьогодні моя мрія здійсниться. 

До початку фотосесії ще година, але я на емоціях. Не можу дочекатися приїзду фотографів та коханого. Подруги Ярина та Віта приїхали разом зі мною, але їх захопили своєю увагою місцеві гіди, тому, принісши мої речі у старовинну розкішну гардеробну, подруги подалися з хлопцями ознайомлюватися з історією замку. Я все розумію, тому вирішую, що впораюся сама. 

Оглядаюся довкола. Мене приваблює старовинна антикварна розкіш. У мене навіть усі сукні для фотосесії пошиті у стилі моди XVI століття. І Ярославу таке ж вбрання підготували. 

Мені вже не терпиться його побачити в одязі графа. Уява розійшлася на повну. 

Розбираю одяг, акуратно розвішуючи його. Мені потрібно поквапитися, адже зараз приїде візажист-перукар, яка чаклуватиме над моїм образом, аби я була схожою на справжню графиню. 

Обравши найкрасивішу сукню, поспіхом стягую з себе футболку й одягаю її, тепер з-під довгого подолу тягну донизу вузькі обтислі джинси. 

Впоравшись з одягом, у який була одягнена, розправляю рюші сукні й підходжу до старовинного овального дзеркала, встановленого на опорі. Воно велике, у весь мій зріст, і здається, коване позолотою. Дуже красиве та оригінальне. Зиркаю на себе і знову поправляю сукню, навіть вдалося корсет самій зав’язати. Може, не дуже добре, але подруги зараз це виправлять. 

Видихаю, бо, здається, всі м’язи та спину собі викрутила з тим корсетом. 

Зиркаю на себе у дзеркало і посміхаюся. Я шалено подобаюся собі. 

Набираю повні легені повітря і видихаю його, з гіркотою жалкуючи: 

— Як шкода, що зараз немає моди на такі сукні. 

Оглядаюся, бо на старовинному дивані дзвонить мій телефон. Заледве знайшла його поміж одягу. Посміхаюся, адже це мій наречений. Знімаю слухавку і чую: 

— Привіт, моя кохана зіронько! Ти вже у палаці? 

— Так. 

— От дідько, а я, поки забрав свої прикиди, застряг у заторі... — він з розпачем видихає й додає: — Сподіваюся, я швидше дістануся замку, ніж приїдуть фотографи... 

— Ярику, ти не хвилюйся. Ми без тебе фотосесію точно не почнемо. Я обов’язково дочекаюся тебе, бо мені інший граф не потрібен. 

— Ну дивись мені... — жартома кидає Ярослав і попереджає: — Кажуть, у замку чигає примара графа Брауна, — він хмикає та додає, — а ще за легендами кажуть, що він дуже красивим був. 

Я невдоволено фиркаю й відмахуюся. 

— Ярику, досить мене лякати. На дворі білий день, а примари лише після півночі бродять, — перехоплюю подих й обурено заявляю. — Зрештою, мені ніякі красені не потрібні — у мене є ти. 

— Як же приємно це чути, — посміхається у слухавку мій наречений і додає: — Все, зіронько, не можу більше розмовляти, здається, затор розсмоктується. Цілую. Чекай! Зараз буду! 

Посміхаюся, і коли лунають короткі гудки, забираю телефон від вуха. Серце тріпотить у грудях від шалених почуттів. 

Повертаюся до дзеркала і не можу намилуватися собою. Раптом здалося, що дзеркало поворухнулося по центру, наче водяна гладь. Я збентежено кліпаю, і знову бачу те саме. 

Сама собі не вірю, це ж чортівня якась. Але цікавість не покидає мене, тому обережно протягую пальчик і торкаюся того місця. Але палець наче справді проникає у воду. Від цього моторошно. Швидко відсмикую палець. 

Всередині мене стільки інтересу, що не можу перебороти його. Знову протягую руку до дзеркала, і тепер у нього проникає ціла кисть, яку огортає приємне тепло. Хочу висмикнути руку, але не можу і відчуваю, як дзеркало затягує мене. Встигаю лише скрикнути. Хочу опертися об оправу вільною рукою, але лише вдаряюся. Паніка охоплює цілком. Розумію, що я не можу протистояти цій невидимій силі, яка затягує мене все більше. А вже за мить мене поглинає суцільна пітьма.