Глава 26

Підійшовши ближче до дерева, я був вражений побаченим: стріла влучила у стовбур по самій середині та пройшла наскрізь. На тому ж рівні, де висіло яблуко. А от мій новий зелений друг висів неушкодженим.

– Ти пожаліла його, – розплився я в усмішці. – В тебе добра душа, Клаво.

– Не тіш себе ілюзіями – я промазала... І не називай мене Клавою.

– Як скажеш, як скажеш.

Я підморгнув яблуку й пішов назад. Тепер стріляти треба було мені. І тому було не страшно, що яблуко розмаже від пострілу – я ж у нього ніколи не влучу. Хіба що випадково. Але, мені здається, стріла до яблуні навіть не долетить. Тож...

– Стріляти будеш по мішені для чайників, – втішила мене Клавдія. – Нема чого фрукти лякати. А то, гляди, вони жолудям твоїм пожаліються.

– Жолудям?

– Так, Денисе, жолудям. Це такий жарт. Йдемо ближче до того платану.

Підійшовши до широкого стовбура без кори, я помітив мішень. Велике коло, всередині якого була кругла пляма червоного кольору, розміром з те саме яблуко.

– Це кров? – запитав я Клавдію. Та у відповідь вона заметушилася і стала терти щоки.

– Що, на мені кров? Де – тут?

Схоже, все-таки кров. Для Клавдії знайти щось зі свіжою кров'ю проблем не складало.

– Та ні, все нормально. У тебе з обличчям все добре.

– Так, справді? Дякую, ти мене просто засипав компліментами сьогодні.

Здивувавшись самому собі, я перевів погляд на Ренату. Вона явно дивилася на мене, але раптом зробила вигляд, ніби я їй не цікавий. Треба б поменше язика розпускати і думати про те, що кажу.

– Це я, виходить, маю влучити геть у ту криваву цятку?

– Ну, для початку, Денисе, влуч хоча б кудись.

– У землю?

– Так, не блазнюй – бери лук ось так, стрілу – ось так... Ну от, у тебе непогано виходить, – похвалила мене Клавдія. – Природжений лучник.

– Дякую.

– Тільки стріли в нас летять вістрям уперед. Ти трохи переплутав.

– Опс, вибач. Не помітив.

Я перевернув стрілу у правильне положення і спробував прицілитись.

– Дивись точно по лінії стріли.

– Дивлюся.

– Але наконечник має бути трохи вище цілі. Підніми його вище, приблизно у верхню точку червоної плями.

– Так, підняти... Є. Підняв. Ну, що тепер? – запитав я тремтячим від напруги голосом.

– Що-що – стріляй давай!

– А, ясно.

Відпустивши стрілу у вільний політ, я помітив, як здригнувся при цьому лук. Снаряд полетів убік і зник у стерні.

– Рукою смикнув, – констатувала Клавдія. – Давай знову. Рука має бути кам'яною. Дивись, як я роблю.

Войовниця знов виконала цей трюк: висмикнула стрілу з сагайдака і миттєво вистрілила нею, майже не цілячись. Якраз посередині червоної мітки з'явилася цяточка – хвостовик випущеної стріли.

– От бляха! Як ти це робиш?

– Хм, – почулося від Ренати.

Я кинув на неї збентежений погляд і прикусив язика.

– Стріляй знову, – підганяла Клавдія. – Та цього разу стеж за рукою – щоб не сіпнулася.

Зібравши всі думки в області лівого зап'ястя, я знов натягнув тятиву і вистрілив... Цього разу лук не хитнувся, але стріла полетіла високо в листя.

– По птахам стріляєш, чи що? – лаявся мій тренер. – Дивись не тільки на руку, а й на ціль!

– Вибач.

– Давай знову...

Мої спроби відбувалися знову і знову.

В бік дерева летіли стріла за стрілою, звуки влучень були то дзвінкими, то глухими, розчинялися в шелесті трави.

Коли сонце почало спускатись до землі, пострілів у "молоко" стало менше. Важкі зітхання Клавдії переросли у зітхання полегше. А через деякий час, коли вже кожна моя стріла влучала якраз у коло, навіть Рената підійшла ближче, сподіваючись на диво.

– Ну, це вже хоч щось, – раділа Клавдія синиці в руках.

– Денисе, – звернулася до мене Рената, – ти маєш точніше цілитись. Просто відчуй свою ціль, уяви собі, що ти вже вразив її. Що тобі треба просто повторити свій постріл.

– Мені потрібно обдурити себе?

– Поглянь на ту стрілу, що в центрі, – не здавалася дівчина. – Сфокусуйся на її пір'ї. Уяви, як ти потрапляєш прямо в хвостовик. Як ти розщеплюєш його – твоя стріла проходить крізь іншу... До самого кінця.

– Добре, я... я зрозумів. Зараз спробую.