Глава 25

Цього разу ми прийшли до поля.

Після збирання врожаю земля зустрічала колючою стернею. Тож я ступав обережно, ніби канатоходець. Тільки п'яний. І без каната.

Вдалині метушилися місцеві селяни: огрядний кабан ніс на спині зв'язку снопів, за ним дріботіли поросята в смужку; десь у високій пшениці іскрилося руде волосся дружини – гостромордої лисиці. Схоже, вона годувала малюка.

Я хотів відвернутися, щоб не дратувати людей... тобто жителів своїм допитливим поглядом. Проте мою увагу раптом привернула висока постать – ну дуже знайома постать.

– Це Клавдія, чи що? – показав я пальцем на лицаря із сагайдаком у руках.

– О, я бачу, ти вже знайомий з нашою войовницею? – зраділа Рената.

– Ага, ми з нею знайомі.

Мимоволі згадалася наша перша зустріч – коли я трясся в передсмертному страху, а вона жбурляла вовків наліво і направо. Сильна жінка, нічого не скажеш. Хоча з часом я перестав її боятися. А спершу боявся.

– Доброго ранку, Ренато, – хриплувато сказала Клавдія. – Доброго ранку, Денисе. Втім, з тобою ми недавно бачилися.

– Ти сьогодні так рано пішла. Я навіть не встиг подякувати тобі, – посміхнувся я без задніх думок.

Та Клавдія не зрозуміла:

– За що?

– За те, що зігріла мене. Адже я без сорочки був. Холодно. А завдяки тобі я зігрівся й заснув.

– Кхм... Е-е-м-м, – почала було Рената, але запнулася, – сподіваюся, ти не проти, Денис, що я... попрохала Клавдію допомогти нам у сьогоднішньому занятті?

– Ні, не проти, звичайно.

– Ну звісно, я так і подумала, – дівчина дивно стиснула губи та вирушила до самотнього дерева, під яким лежав другий сагайдак і лук.

– Ти що верзеш таке? – вщипнула мене Клавдія.

– Я? Нічого. А що?

– Ох, чоловіки... – зітхнула моя бойова наставниця. – Забудь. Зараз будемо вчити тебе стріляти з лука. Вірніше, я буду вчити, а Рената перевірятиме, наскільки добре ти засвоїв урок. Дивись не підкачай, стрілок.

– Ага, – проковтнув я грудку і трохи спітнів.

Мені ще не доводилось стріляти з лука. У цьому я майже впевнений. Якщо плавати абияк умів, то при погляді на стріли всередині зароджувався дикий мандраж.

– Отже, Денисе, – підійшла до мене Рената з протягнутим луком, – якщо ти правша, то бери лук лівою рукою, а стрілу тримай правою. Тятиву...

– Я йому зараз все покажу, не переймайся, – відрізала Клавдія, відчуваючи свій зоряний час.

– Що ж, добре, – Рената обурено підняла брову і склала руки на грудях.

Дивлячись на їхню міміку, я починав дещо підозрювати. Ну або мені так здавалося, принаймні. Якісь вони були дивні. Жінки, коротше.

Клавдія витягнула руку вперед, вказавши на молоде деревце вдалечині:

– Бачиш, на околиці поля зростає яблунька?

– Е-е-е... – примружився я, вдивляючись в той бік. – Ну припустимо.

– На самій верхівці висить яблуко.

– Ти що, бачиш звідси яблуко? Де воно? Я ні чорта там не бачу...

– Я теж ні чорта там не бачу, Денисе. Я його відчуваю. Воно шепоче.

– Шепоче?!

– Тоненьким голоском говорить зі мною. І з тобою також.

– Яблуко говорить зі мною?

– Так. Прислухайся до вітру, хіба ти не чуєш?

– Що саме? Що воно мені каже взагалі?! – мене вже брали нерви. Схоже, Клавдія просто знущалась із мене.

– Воно просить пощади. Не хоче гинути.

– Що?

– Та таке життя. Всі ми коли-небудь загинемо, – сказала Клавдія і блискавично притисла стрілу до лука, навіть не цілячись.

Лише мить – і пальці відпустили перо: стріла злетіла вгору по дузі і ніби розчинилася в небі. Через кілька секунд з боку яблуньки прилетів глухий звук удару.

О господи! Вона зробила це.

– Ти вбила його? – засмутився я раптом через дурнувате яблуко. Мені здалося, що разом зі звуком простромлення мої вуха вловили тонкий писк про допомогу. Запізнілий.

Бляха! Чому ж я його відразу не почув?

– Прогуляємося? – підморгнула мені Клавдія. І ми пішли на огляд точки попадання.

Я озирнувся на Ренату. Вона посміхнулася і помахала мені рукою, мовляв, все нормально – йди за нею.