Глава 24

Єнот був дуже радий тому, що я прийняв подарунок. Він просив бути обережним і без приводу в бійки не лізти, бо ж йому не хочеться втрачати ще одного друга. Було приємно.

Спершу мені зовсім не здавалося, що ми з Касяном можемо подружитись. Хотілося вдарити його чимось важким і тихенько закопати. Та тепер замість роздратування я відчував вдячність: така-сяка, а підтримка.

Нехай ремінці натирали шкіру, а торець рукоятки тис на зап'ясток, я ні на секунду не забував ту щирість, із якою єнот дарував мені Джмеля.

Прогулявшись по лузі і вдосталь побазікавши, ми синхронно підняли голови, щоб розгледіти величезного метелика. Він пурхав по небу, немов крадучи блакить для своїх кольористих крил.

– Рената, – сказав я, прикривши очі долонею.

– Ну... – зам'явся Касян. – Піду-но я. Не буду заважати. Побачимося!

– Ага, давай.

На луг спустився чудо-метелик, пофарбований у розсип бірюзи та сонця. Ритмічно помахавши крилами, Рената підвелась на ноги й випростала спину. В неї за плечима вже не було строкатих віял – тільки невагоме плаття майоріло від легких подихів вітру.

Раптом стало тепліше. Не від ранкових променів – ступні поглинуло тепле повітря, і джерелом цього тепла була Рената. Як завжди посмішка. Як завжди новий колір волосся: сьогодні – білосніжний, замість кучерів по плечах стелилися важкі рівні пасма.

– У тебе такі красиві очі, – застав я зненацька Ренату. Вона здивувалась і за звичаєм сховала за вухо молочне волосся. – Кольору віскі.

– Ну, насправді ні. Це...

– Мені подобається, – я нахабно поклав край усім пояснення.

Можливо, мої навички колориста залишали бажати кращого. Та Ренаті такий вердикт припав до душі. Посміхнувшись, вона провела поглядом Касяна, який відкланявся й поспішно зник із поля зору.

– Як ти себе почуваєш, Денисе?

– Добре. Почуваюся чудово.

– Хм, це добре. Я турбувалась, раптом ти отримав забої чи інші травми у бою.

– Ну, я б це боєм і не назвав, якщо чесно, – проявив я скромність. Насправді було приємно, що Рената застосувала саме це слово.

– Тож із тобою все гаразд?

– Так. Все добре. А з тобою?

– Зі мною? – усміхнулася дівчина. – Звичайно. Що зі мною трапиться? Я... Знаєш, я хотіла тобі подякувати вчора за те, що ти став на захист Клима. Це... це був благородний вчинок, Денисе. Ти повівся як справжній...

– Боєць?

– Ні, – хитала головою Рената, – як справжній друг.

– Так, точно. Друг.

– Це заслуговує на повагу... Принаймні, в моїх очах ти справжній герой.

Я хотів щось відповісти, та замість цього мій рот тільки відкривався, як у риби, проте не видавав жодного звуку. Було круто чути таке на свою адресу.

– С-сьогодні... сьогодні ми продовжимо тренування? – видавив я нарешті питання.

– Ну, якщо ти сам питаєш...

– Так, я вимагаю тренувань. Але без водних процедур, якщо можна.

– Домовились, – Рената розсміялася.

Ми йшли по стежці і вдихали запах квітів. Зовсім поруч, наші руки ледь не торкалися. Та це була межа дистанції – як тільки я ненароком наближався до супутниці, то впирався у незриму стіну. Якийсь магічний кокон оточував Ренату, магнітна подушка, яка не притягувала, а навпаки відштовхувала чужі руки.

Але проблема була в тому, що у моїх грудях був інший магніт, і він тягнув мене до нареченої Галактіона все сильніше і сильніше.

– Куди ми йдемо? – запитав я з ентузіазмом.

– Скоро побачиш. Ми йдемо на тренувальний майданчик.

– А, майданчик. Ясно... Кхм, слухай, – вирішив я розпитати, поки навколо нікого, – скажи, а... в чому сенс усіх цих тренувань?

– Тобто?

– Ну, чого ми домагаємось? Якого результату ти чекаєш від мене?

– Ти маєш відкрити в собі сили для переходу у колишній світ, Денисе.

– Хм, відкрити сили, значить. Добре. А як я взагалі зрозумію, що ці сили... що вони з'явилися? Коли вони мають з'явитися в мене?

– Вони з'являться, коли ти дізнаєшся своє друге ім'я. Коли ти приймеш його і навчишся з ним жити. Приймеш себе таким, яким ти є у глибині душі.

– Друге ім'я? – повторив я.

Щось схоже мені якось розповідала Клавдія.

– Так, друге ім'я. Воно говорить про твій прихований потенціал, внутрішні сили... Друге ім'я нам показує, ким ми є насправді. Галактіон каже, що саме друге ім'я і є нашим справжнім ім'ям. Перше ми можемо забути. Але не друге. На жаль, більшість людей проживають все життя і навіть не підозрюють про свої можливості. Вони просто не знають, на що здатні в реальності.

– Хм, цікаво. Друге ім'я. Яке важко дізнатися, та не можна забути... Рената, а від чого залежить друге ім'я людини? Адже у кожного, як я зрозумів, воно своє, вірно?

– Так, правильно.

– Як можна зрозуміти, в чому ти маєш розвиватися? У чому ти від природи майстер. Це ж якийсь індивідуальний набір талантів... Або, може, треба шукати якийсь знак долі, приховані мітки на тілі, не знаю... 

– Як тебе називають друзі, Денисе? – зупинилася раптом Рената, щоб не ходити коло та навколо.

– Друзі?

– Так, твої старі друзі, знайомі – як вони тебе зазвичай називали? Ким ти був для них у тебе за спиною?

– У мене за спиною? Як це? – супились мої брови раз по раз.

– Хто ти для них? Як вони тебе називають?

– Хм, не знаю навіть. У телефон мене зазвичай записують як "Денис Вайбер", тому що я працюю в кол...

– Вайт-бер? – перепитала Рената, додавши зайву букву.

– Ні-ні, не Вайт-бер, а Вай... – хотів я поправити, та раптом передумав.

– Вайт Бер – значить "Білий Ведмідь"... Мені подобається. В тебе гарне ім'я, Денисе Вайт Бер.

Рената кокетливо посміхнулась і продовжила шлях. А я став як укопаний і все повторював беззвучно своє "ім'я": Вайт Бер, Вайт Бер, Денис Вайт Бер...

Я Білий Ведмідь, Білий Ведмідь!

Це не так вже й погано. А головне, що їй сподобалось – для неї я стану Білим Ведмедем, не питання.