Глава 23

Після того як я гарненько попросив вибачення, Клавдія більше не сердилась. Вона почала розповідати про свою молодість, спільні з королевою битви і про те, як вирішила більше не перетворюватись на звіра.

Мені її розповіді здавались чимось неймовірним. Дивним. Казковим і реалістичним одночасно. Тут, в Івару, все неможливе ставало раптом звичайним, зрозумілим. Абсолютно близьким і відчутним – досить простягнути руку, щоб торкнутися легенди.

Справжнє фентезі. І я в ньому – Денис Вайбер, як мене записують в телефонах. Часом корисний, та здебільшого безпорадний хлопець без сорочки.

Холодно... передранковий час найхолодніший.

Помітивши, як я став тремтіти від морозу, моя нічна вартова присунула жар ближче.

– Де твоя сорочка, Денисе? – поцікавилася Клавдія.

– Не знаю. Потонула, напевно, – відповів я втомлено.

Не пам'ятаю вже, коли нормально спав. Після переходу в новий світ час минає якось інакше. І відчуття від болю, холоду, спеки інші. А ось внутрішні почуття навпаки загострилися – просто розриває від думок про Ренату. Особливо вночі.

Спокусниця...

Втім, проблема може бути і в іншому – я просто закохався натуральним чином. От і все. Не знаю. Нічого не розумію до пуття. Щось дивне коїться зі мною під цим дубом. Хочу якнайшвидше знов її побачити, просто нестерпно чекати цього моменту. Її приходу.

Я заснув. І знову бачив уривки з минулого життя.

А коли прокинувся, то Клавдії вже не було. Сонце показало свій недбалий чубчик і збиралось вилізти на горизонт. Сонне, змерзле – точнісінько, як я.

Бажаючи швидко позбутися замків, я став прислухатися до околиць. Касян завжди служить маяком: горлатий та місцями верескливий голос видавав дует ключників за кілометр. Єнот завжди щось голосно розповідав і махав лапами, поки його спокійний напарник кивав або ж мовчки не погоджувався.

Де ж вони?

На мить мені здалося, що почувся дзенькіт. Неначе дзвеніли ключі. Проте галявина була порожня, знайомих силуетів не було ні в високій траві, ні серед кущів ліщини. Стояла тиша.

Зненацька щось хруснуло позаду і кинулося просто на колоду:

– А-А-А-А-А-Р-Р-Р-Р-Р!!! – волав Касян, розпушивши довгий хвіст. – Злякався?!

– Та щоб тебе...

– Злякався! – потирав єнот свої волохаті долоні. – Бачу, що злякався.

– Ти що, сам? Де Клим? – почав я турбуватися.

– Клим? Ні, він сьогодні не прийде. Та мені ніколи базікати. Бачиш, як сонце поспішає вже? Треба і нам не пасувати.

Єнот задзвенів ключами і почав відстібати мої руки від дерева.

– Скажи хоча б, чи все з ним гаразд.

– З ким – із Климом? Так, так, з цим завжди все нормально. Не переймайся, – прокректав Касян. – Вночі Рената приходила й залатала нашого Клима.

– Залатала? – насупився я.

– Так, зашила йому рану.

– Велика рана?

– Ду-у-у-же! – розширив єнот свої очиська. – Величезна. На мені б така не вмістилася просто.

– Капець...

– Ой, та нормас, – підморгнув мені Касян, присівши для відкривання нижніх кайданів. – Головне, що Клим живий. І хто для цього постарався? Га?!

– Рената? – скривився я від сорому.

– Ні, чувак! ТИ! – Касян боляче тицьнув у мене пальцем і схопив за пояс штанів: – Ти просто мегамужик, чуєш?! Мужичара просто! Я й подумати не міг, що ти такий хоробрий...

– Що? Ти приколюєшся, так?

– Я жартую? Ні-і-і... – мотав єнот головою і щось діставав із кисета. – На от сорочку свою.

– О, а де ти її взяв?

– Я спеціально за нею повернувся потім і дістав з води. Адже це Рената для тебе пошила. Подумав раптом, що тобі сумно без неї. Ну, без сорочки своєї, я маю на увазі... Кхм, так. Сорочка.

– Клас, дякую, друже!

– Друже, – повторив за мною єнот і кумедно хрокнув. – А ти нічого так, людино. Як для людини. Ой, як згадаю, що ти вовчарі прям у лобешника дав колодою! Це було просто мегакруто! Ну мегакрутяк, бро!

– Я б не сказав, що це була колода. Швидше, гілка.

– Ага, гілка. В руках воїна навіть гілка стає смертельною зброєю. Ти вилитий Брюс Лі, – знову витріщив очі єнот і почав стрибати як ужалений каратист: – Кия! Кия! Ки-и-й-а-а!

– Ти знаєш, хто такий Брюс Лі?

– Авжеж, він у вас там найкрутіший воїн. Я знаю. Крутіше за нього нікого немає.

– Ну, був...

– Був? Що значить "був"?

– Ну, Брюс Лі – він же ж...

– Що?! Ні! Він що, помер?! Помер?! Скажи мені! НІ! Не кажи, не кажи... Дай мені приготуватися. Фух-хух-хух, – Касян вдихав побільше повітря. – Все, кажи.

– Так, він помер.

– Ні-і-і-і!

– Вибач. Мені дуже шкода, Касяне, – я співчутливо поплескав ключника по пухнастому плечу. – А звідки ти знаєш про такі речі? Я думав, ти тут вже дуже давно.

– Так, я тут давно вже, – єнот витер носа і продовжив, – та був у мене друг один... Ага. Ми з ним круто зависали, знаєш. Прям дружба у нас з ним була справжня. Не розлий вода.

– Хм, мені здавалося, що ви тільки з Климом разом дружите.

– Це зараз. А раніше... Слухай, добре, що ти мені нагадав, – Касян опанував себе і занурив лапу до кисету. – На ось, тримай, це тобі, – дістав він з мішечка якийсь артефакт.

– Що це?

У мене на долоні лежав легкий згорток зі шкіри.

– Це Джміль, – змовницьки прошепотів Касян.

– Джміль?

– Так, Джміль. Дістань його. Давай-давай. Не бійся – не вжалить. Ти ж його новий господар...

Я обережно потягнув за край ручки і витягнув із піхов акуратний клинок. Гостре, але коротке лезо блиснуло під променями зростаючого сонця; рукоять була зручною і відмінно лягала в людську руку.

– Хтось потрудився над цим ножем, – посміхнувся я і помітив, як важко було єноту розлучатися із Джмелем. – Слухай, Касяне, я не можу його прийняти.

– Ні, можеш.

– Не можу!

– Можеш! – крикнув смугастий друг. – Тобі він потрібніший. Сховай його під рукав і діставай тільки у найважчих ситуаціях. Коли вже прям ну баста. Фіаско. Ти чуєш, як по тобі шиють дерев'яний макінтош...