Глава 21

Хотілося піти до лісу і знайти вовків, щоб як слід відлупцювати їх перед тим, як вони зжеруть мене. Після такого повороту я відчував себе спустошеним. А ще дуже злився на Клавдію, адже це вона викликала таку бурю в склянці – через неї так сказилися перевертні і мало не постраждала Рената. І мені по-справжньому було шкода Клима: після бійки він сильно кульгав і мовчки пішов, спершись на єнота. Говорити зі мною не хотів...

"НЕНАВИДЖУ перевертнів!!!" – закричав я у терпке лісове повітря.

Луни не було – мій крик з'їло зелене море з листя. Постоявши з хвилину на узліссі, можливо, чекаючи відповіді у вигляді двометрового лиса або ж балакучого кабана, я підпер кийок плечем і пішов прямо через ліс. Цього разу мені не хотілося орати носом всю гущавину. Краще вже я прогуляюсь власним ходом і трохи випущу пару: в голові тіснилися змішані почуття, які було важко приборкати. Хотілося кричати й матюкатися.

"Навіщо я тобі потрібен, Івару? Ти чуєш мене, слухаєш взагалі?! Якщо ні, то раджу послухати. Бо я не маю наміру тут затримуватися: мене тут все дратує – твої вовки, твої дракони, твої порядки... У мене все це диво вже в печінках сидить, я просто хочу додому! Я ніякий не обраний, не воїн, не чарівник і не звіро-людина! Хто я, по твоєму? Що я такого зробив в звичайному житті, щоб заслужити ось це все?! Ось це все, бляха!" – крикнув я і з розмаху врізав по пні.

Гниле дерево розкололося, і назовні вилізла купа рудих мурах. Вони невдоволено повзали в пошуках кривдника, а я наче шкодлива дитина кинув палицю й відбіг на безпечну відстань.

Теж мені боєць для дуелі... Як, на думку Ренати, я буду битися з Галактіоном? Це просто смішно! Не буде ніякої дуелі – через п'ять секунд вже і до дуба нічого буде прив'язувати.

Я йшов і йшов між дерев, керуючись бажанням просто кудись іти.

Але, на свій подив, примудрився вийти якраз в тому місці, де переодягався вранці. Опинившись біля рідного дерева, я просто підійшов до стовбура і притулився до нього спиною в очікуванні заходу.

– Давайте, ланцюги – приковуйте мене, я готовий!

– До чого ти готовий? – відповіла на мої слова Клавдія, сидячи з іншого боку.

Сьогодні вона прийшла раніше, чим трохи здивувала мене. Та я промовчав.

– Рано ти сьогодні. Думала, пізніше будеш – з вітерцем прилетиш. А ти прям завчасно сьогодні прийшов. Ну та й добре, так навіть краще. Бо я м'яса принесла: зараз от тільки багаття розведу і швиденько обсмажу нашого кролика. Ти згоден?

Я мовчав, як і раніше – навіть не дивився в бік Клавдії. Вона лише хмикнула в подиві і чиркнула кременем для розпалювання якогось пуху. Вогонь спалахнув буквально від першої іскри і швидко огорнув дрова, залишені з минулої ночі. Дерево тріщало і зігрівало, а сувора войовниця дістала з сумки тушку і почала знімати з неї шкуру.

На секунду я забувся і спостерігав за її рухами з жахом на обличчі. Мабуть, раніше мої очі такого не бачили. Навряд чи співробітники колл-центрів під час перерви білують дичину. Горло одразу ж стисло нудотним спазмом, та я стримався. Треба тримати марку...

– Ну то як, розкажеш мені, в чому справа? – запитала Клавдія, не відводячи погляду від майбутньої вечері. – Невдалий день? Чим ти сьогодні займався – лазив по скелях, бігав, плавав. Може, ходив уже босоніж по жаринах?

– А що, мені доведеться по жаринах ходити?

– Хех, та нє, це я так – розворушити тебе намагаюся. Бачу просто, що на тобі обличчя нема. Мовчиш постійно. Зазвичай тебе не вгамувати. А тут мовчиш раптом, хоча навіть дійшов нормально. Чи тебе Рената принесла на крилах?

– Не смій говорити про Ренату, ясно?! – вибухнув я нарешті, приголомшивши Клавдію.

– Що?

– Нічого.

– Головою вдарився, чи що? Дивний ти сьогодні, їй богу. Сідай ось краще, поїж, поки руки вільні. Тому що мені не хочеться знов твоєю мамкою бути. Їж сам, будь ласка.

– Я не голодний. Їж сама свого зайця.

– Це не заєць. Це кролик. Зайці тут не водяться. Не дуркуй – сідай на колоду і їж, – розводила руками моя подруга в латах.

Та я був непохитний – відчужено дивився на захід, ловлячи останні промені червоної кулі. Наставала ніч, і десь у кроні задзвеніли ланцюги. З листя мов чорт із табакерки вискочили чарівні пута, схопивши мої зап'ястя. Ще одна пара ланцюгів вирвалася з-під коренів. Моє обличчя ніби говорило: "Я саме цього й хочу – стояти голодним і в кайданах".

– Хм, – здивувалася Клавдія, – ну і придурок. З'їм усе сама.