Глава 20

Піднявся сильний вітер. Все ревло і гнулося до землі, повз нас пролітало зелене листя, пелюстки квітучих троянд і травинки, зламані під час боротьби. Щось насувалося, і я знав, що саме – величезний хрест на моїх незрілих мріях.

Галактіон неначе прорвав діру у хмарах і кинувся до озера як винищувач на святкових авіашоу: масивний білий літак зі смужкою позаду. Від величезної швидкості його хвіст витягнувся рівною лінією і був схожий на слід від реактивного двигуна. Справжня машина смерті.

– Що трапилося?! – затрусилося повітря ще до приземлення.

Дракон розчепірив крила немов парашут і різко сповільнився над берегом, щоб озирнутися. Не побачивши небезпеки, ленар плавно сів на траву, а потім за лічені миті став манірним блондином з позолоченою тростиною. Галактіон відкинув довгі пасма за плечі і підійшов до Ренати:

– В чому справа, мала? Людина проявила агресію?

– Ні, зовсім ні! – хитала головою дівчина.

– Тоді що? Коли телепень кличе мене в твоїй присутності, то має бути вагома причина. Хіба я не правий? – Галактіон притиснув Ренату до себе і підняв її підборіддя, вдивляючись в очі. – Скажи мені, що сталося. Я ж бачу страх в твоїх очах, ти чимось налякана. Що тебе злякало, чого ти боїшся? Тільки скажи мені...

– Це вовки! – не зміг я промовчати. – Вони напали на нас.

– Що? Це правда?! – скрикнув король і запитально глянув на Ренату.

– Н-ні, ні, це не так! – заперечила моя рятівниця. І я дивився на неї, оторопівши – в її словах я не знаходив ні логіки, ні сакрального змісту. Навіщо вона робить це, навіщо приховує правду від того, хто міг би вирішити проблему одним ударом?

– Чому борсук у болоті? Що з тобою сталося, Климе?! – гаркнув дракон.

– Я... пане, я просто...

– Він упав просто! – випалив Касян. – Перечепився і впав до яру. От і все.

– Впав у яр? – засумнівався Галактіон. – А вовки тут до чого? Про що ти говориш, людино? Тут були вовки?! Відповідай же!

Всі погляди зійшлися на мені. Єнот, Рената і навіть знесилений Клим, вимазаний брудом – всі дивилися на мене. Та найбільше лякав погляд Галактіона, який, здавалося, був готовий вдарити мене в обличчя за будь-яке слово.

– Вовки... ем-м-так, в-вовки – вони просто були в яру. Ось. Йшли у своїх справах, я думаю. Нічого такого... А Клим – він посковзнувся і впав прямо на них, а вони... – Я перевів погляд на Ренату – вона ледве помітно посміхнулася.

– Що вони? Що зробили ці вовки?! – втрачав терпіння дракон. – Вони напали на борсука? Ти ж щойно сказав: "вони напали на нас"...

– А, та ні. Я сказав... тобто хотів сказати, що вони напали на слід. На слід зайця.

– Зайця, – повторив блондин. І по його усмішці я не зрозумів, вгадав мій внутрішній брехун чи облажався. Водяться тут зайці взагалі?

– Все нормально, Галактіоне, – Рената поклала руку на плече нареченому. – Просто хибна тривога.

– Так, ти маєш рацію. Хибна тривога, – посміхнувся літун і міцно стиснув дівочу руку. – Ходімо додому, мені дуже потрібна твоя допомога.

– Допомога? У чому? – здивувалася Рената.

– Я дістав пляшку дивного напою з батьківських льохів. І хочу продегустувати його – не робити ж це самому, – підморгнув Галактіон і потягнув Ренату за собою. Вона лиш крадькома глянула на мене через плече, але чинити опір не стала.

Втім, з чого б їй чинити опір – цей білявий її законний партнер. Вони живуть разом в королівському замку і зараз повечеряють за довгим столом з якогось там дуба. Щасливі і закохані, які дивляться один одному в очі і думають про одне й те ж...

"Життя лайно", – думав я, дивлячись на те, як вони перетворюються в своїх крилатих двійників і піднімаються в небо. Мені ніколи не дотягнутися до таких, як вона. І таких, як він. Я невдаха, казковий придурок з палицею в руках.