Глава 19

Виписавши коло, я заспокоївся і визначив напрямок, в якому потрібно плисти.

– Денисе! – долинув крик Ренати. – З тобою все гаразд?!

–Ага, – невиразно забулькотів я в воду, але потім набрався сил і впевнено відповів: – Так! Все добре! Зараз я припливу!

Від стресу в голову ринули спогади. Досить дивні спогади, треба сказати.

Про те, як я плаваю в басейні, навколо – пальми і вогні вечірки. Смак якогось напою... "Денис!" – звернувся до мене жіночий голос, невідомий жіночий голос. Потім я щось гортаю в телефоні, записую номер. Чи ні – швидше, передзвонюю комусь. "Як тебе записати?" – знову питає дівчина. "Денис-вайбер", – відповідаю я.

Хм, Денис-вайбер? У мене прізвище Вайбер?

Раптом ніби сів за свій робочий стіл – навушники з мікрофоном, монітор, купа стікерів на стіні. Настільний календар з логотипом Viber. Чим же я займаюся?

Дзвонять – відповідаю на виклик, кажу: "Ви подзвонили у "Вайбер", це служба технічної підтримки, мене звуть Денис. У вас виникли проблеми?"

Служба технічної підтримки.

Капець. Виходить, я працівник колл-центру, звичайний клерк. Така нудна робота... Ну от. Тоді не дивно, що я схожий на старий кисіль. Чому я взагалі сюди потрапив? Звідки мені така честь – чому саме мені випало знайти в собі неосяжні сили? Адже я зовсім не герой, ні на краплину... 

Важкі думки заважали мені плисти. Я відчував, як вони буквально тягнуть мене назад і важко дихають мені в шию. Навіть не дихають – прямо-таки гарчать і стискають комір сорочки. Що це за глюки такі?

Мене хтось явно схопив за комір і тягнув на сторону – зовсім не туди, куди мені потрібно було плисти. Позаду чувся напружений хрип. Я наче плив на спині, нічого для цього не роблячи. Але помацавши шию руками і натрапивши на чиїсь зуби, я зрозумів, звідки взявся цей запах собаки.

Вовк!

Я сіпнувся у спробі вирвати воріт з пащі. Але все було марно – хижак голосно загарчав і видихнув мені в потилицю гаряче повітря:

– Тихіше-тихіше!

– Якого біса?!

Зрозумівши, що сорочку мені не висмикнути, я розшнурував її і просто вислизнув під воду. Свобода! Я відштовхнувся від дна і сплив, щоб ковтнути побільше повітря. Пощастило, що берег був уже близько. Залишилося ще якихось метрів десять...

Але тепер мене схопили за ноги – по одній пащі на кожну штанину.

Відчувши себе мішком дичини, я опинився на траві, в оточенні трьох вовків. Вони були набагато більші за тих, що люди зазвичай бачать в зоопарку – тріо справжніх велетнів, у яких лапа товщиною з чоловічу руку. Мокрі і злі, вони шкірились на мене, смакуючи розправу.

– Здоров, чужинцю, – прогарчав той, що стояв посередині. У нього не було одного ока. – Де вовченя?

– Що? Я не розумію, про що ти.

– Не бреши! – рикнув правий, практично чорний за кольором. – Ми знаємо, що ти в цьому замішаний. Ти впав з небес, і в той же вечір наш альфа втратив цуценя. Це не випадковість. Ти знаєш, де він, і все нам розкажеш.

– Нічого я не знаю! Ні про яке щеня! – надривно кричав я до перевертнів.

– Скажи, де вовченя, або я відгризу тобі ноги! – гаркнув третій, який до цього лише смачно облизувався.

– Чесно, мужики, я не знаю, де Ш'ямалан!

– Ш'ямалан?! – випалили вовки відразу дуетом.

Це була помилка, мені не варто було казати його імені. Добре хоч про Клавдію нічого не бовкнув.

– Підеш з нами, – сказав одноокий і стулив пащу в мене на гомілці.

Я впав на землю і подумки прощався з життям: міцні зуби тягли мене до лісу, і нічого з цим вдіяти не виходило. Рената навіть не знатиме, де пропав її підопічний. Наче я повернувся в той перший вечір – коли приземлився по ту сторону Лісу мертвих, якраз на вовчий бенкет. Вони повернулися за мною. Мабуть, така доля Дениса Вайбера. Нікому невідомого і нікому непотрібного хлопця зі слабким духом.

Безславний кінець, і я його заслужив.

Але раптово почулося знайоме гарчання – гарчав не вовк, а борсук. Він примчав на допомогу! Закинувши голову, я побачив, що Клим розбігся і з силою штовхнув одного з вовків – той заскиглив і впав у яр. Потім ключник опустився на всі чотири лапи і розпушив хутро, створивши враження, ніби він насправді ведмідь з мордою в чорно-білу смужку.

– Це наша здобич, борсуче! – крикнув мій викрадач, випустивши ногу з рота. – Іди, як тобі життя дороге!

– Ні! – гаркнув Клим. – Ця людина – моя! За нього я перегризу кожну з ваших поганих горлянок! – При цих словах борсук метнувся до одного з вовків і боляче вкусив його за бік.

Непрохані гості швидко оточили Клима, забувши про мою персону. І я, зрозуміло, скористався моментом, щоб сховатися в очереті. Не відчуваючи під собою ніг, я біг і біг. Адже саме заради цього Клим напав на хижаків – щоб дати мені фору.

Але потім я зупинився і поглянув назад – всі троє кинулися кусати борсука. Вони виривали жмути шерсті, дряпали йому спину кігтями і намагалися повалити на землю, щоб дістати до горла. Але Клим стояв мов справжній боєць: кидався то на одного, то на іншого, примудряючись гризнути вухо третьому.

Мені стало соромно. Ще недавно хотілося самому знайти десь сил і як слід надерти йому дупу. Щоб не знущався з мене і не жартував... Але тепер – тепер я бачив, як він прийшов мене захищати. Не полишив у біді. Він не думав про шанси перемогти цих вовків: головною метою борсука був я, моя людське життя. Життя чужака і слабака.

Не можна отак от взяти і піти!

Набравшись сміливості, я відірвав товсту гілку від сухого дерева і підбіг до зграї:

– Гей! А-ну відійшли від мого друга!

Та ніхто не обернувся. Тоді я як слід розмахнувся і врізав одного з вовків своїм дрином.

Перевертень завив і відскочив від Клима, давши приклад своїм побратимам – звірі закружляли головами в пошуках небезпеки. Яке ж було здивування непрошених гостей, коли вони помітили тільки мене з палицею в руці.

Але я не розгубився і смачно вдарив по лобі ще одного вовка.