Глава 18

Клим посадив мене у дерев'яний човен і поплескав по плечу:

– Не турбуйся, людино, все під контролем.

Та я лише косо подивився на нього – не борсука я хотів зараз бачити перед собою, а Ренату. Я всю дорогу уявляв, як ми з нею поплаваємо разом. Навіть якщо я і не вмію плавати (я ж і не пам'ятаю), то поглянути на те, як вона пірнає в водне дзеркало, хотілося нестерпно. Навіть зараз, дивлячись на волохату пику весляра, я фантазував про те, як легке плаття намокає і липне до дівочого тіла...

– Що таке? – посміхнувся мені у відповідь Клим. Мабуть, він сприйняв усмішку Джоконди на свою адресу. А що ще можна було подумати?

– Нічого, – мотав я підборіддям, стиснувши губи. – Взагалі нічого.

– Плавати хоч умієш?

– Ні.

– Хм, дивно. Ну та нічого – навчишся, – заспокоїв Клим, крекчучи під натиском весел.

Ми все більше віддалялися від берега, на якому махала мені рукою красива дівчина. Її вбрання плавно майоріло на вітрі, змушуючи мою шию викручуватися немов у сови.

– Ось тобі і плавання, трясця, – зітхнув я, спустивши руку в прохолодне озеро.

– Щось трапилося? Що тебе гризе, людино?

– Ну, я сподівався поплавати не з тобою, а з Ренатою.

– Поплавати з Ренатою?

– Так.

– Тобі дуже хотілося поплавати саме з нею? – розуміюче кивав борсук.

– Ну так... Я уявляв собі, що ми скинемо одяг і зануримося в прозору воду. Будемо бризкатися, сміятися, задумливо дивитися один на одного...

– Тобі не можна.

– Чому це? – Я розумів, що питання безглузде – чого б це мені вимагати в плавчині саме Ренату? Але різкість відповіді мене якось зачепила.

– Тому що ти чужинець, звичайна людина. Слабка і гидка.

– Гидка?

– Еге ж.

– Чому це я гидкий?

– Ти схожий на старий молочний кисіль, – прокректав борсук.

– Га? Ну, знаєш...

– Що? – витріщився на мене Клим, відпустивши весла.

– Е... Та так, нічого. Чому ти кинув весла?

– Ми на місці. Досить балачок – пора почати тренування.

– Тут?

Я озирнувся і зрозумів, що ми завмерли на середині водойми. Обидва береги були однаково далеко, а вода дивилася на мене страхітливою синявою.

– Вставай, – звелів Клим.

– Ні, – протестував я. – Ти що, хочеш, щоб я просто стрибнув у воду? Тут? Тут же глибоко! Дуже глибоко, я навіть не впевнений, що коли-небудь взагалі плавав! Я не встану, чуєш?! Буду сидіти і триматися за лаву мертвою хваткою...

– Пф-ф-р-р-р-хе-хе-хе... Ти що, справді вирішив, що я тебе отак плавати вчитиму? Що ж це за навчання таке – викинути з човна посеред озера?! Скажеш таке... Не забувай, людино, ти вже давно не у своєму світі. В Івару ніхто не плаває таким способом, як це роблять люди.

– Справді?

– Звичайно! Це було б тупо.

– А як ви це робите? – палав я від інтересу.

– Ми просто рухаємось по водній поверхні, навіть не торкаючись її.

– Ого! Серйозно?!

– Авжеж. Та для цього потрібна концентрація.

– Так, добре, я готовий. Що потрібно робити? – взяв я себе в руки, подивившись на тонку фігуру вдалечині. Треба зв'язати свої думки у єдиний вузол і зробити це. Заради неї.

– Ти повинен стати в повний зріст і пильно вдивитися в те місце, куди ти хочеш переміститися, – пояснив Клим зі знанням справи. – Тільки фокусуватися треба на конкретному об'єкті: камені, стовпчикові, кущі...

– А Рената згодиться?

– Рената? – здивувався борсук. – Нехай буде Рената. Можна і так. Ти, головне, очей з неї не спускай і рота тримай закритим. І подих не забудь затримати.

Я вирівняв спину і хоробро подивився на дівчину у квітчастому платті. Подумки пробігся по поверхні озера і підійшов прямо до неї. Втягнув ніздрями її чудовий запах – суміш солодкого нектару і ледь відчутні нотки м'яти...

– А навіщо, до речі, рота затуляти? – насупив я брови, але тієї ж миті відчув, як товсті лапи штовхнули мене в спину. – Що?!

Борсук віроломно кинув мене у воду. І тоді я просто зненавидів Клима.

– І це все?! – закричав я, борсаючись по-собачому. – Так ти мене вчиш?!

– Все, людино, моя робота виконана. Я відчалюю.

– Ти сволота! Волохатий засранець! Я був про тебе кращої думки!

– Пливи до берега! І не забувай – Рената дивиться на тебе... – хрюкнув борсук і наліг на весла. Я спробував дістати до човна, але плавати Клим справді умів. Принаймні, гріб він добре. – Дідько!