Глава 15

З приходом вранішніх сутінків я пожвавився і став крутити головою на всі боки. Дивився то вліво, то вправо, прислухався до морозного вітерця в надії почути знайомі голоси. Або хрусткі кроки.

Хоч би ключники прийшли сьогодні вчасно! І бажано в гарному настрої. Тому що слухати їхню гризню, а потім повчання короля мені жах як не хотілося. До того ж, Галактіону точно не сподобається, як ріжок буде сурмити два ранки підряд. Навіть не уявляю собі, що він зробить з Климом і Касяном...

Хех, схоже, я до них поступово звикаю. Вони не такі вже й погані. Хоча дракон і навіть Клавдія тут іншої думки.

– О, людина не спить! – вигукнув Касян, показавши свою кошлату голову з-за дерева. Слідом за ним щось нерозбірливе буркнув і Клим.

Від холоду їхнє хутро стовбурчилось, роблячи перевертнів ще більшими, ніж вони були насправді. Втім, не знаю, чи коректно називати їх перевертнями, адже вони втратили здатність обертатися в людей. Два величезних єното-борсука з витягнутими мордами, чорними вологими носами. І характерним запахом. Добре, все-таки, що вони виявились не скунсами.

– О, здоров, бовдури... – сонно прохрипіла Клавдія. Вона сіла на колоду і солодко потягнулася, брязкаючи обладунками. – Тоді мені пора. Пост зданий – бережіть нашого Дениса, не віддавайте дракону на поживу...

– Ну, – єхидно мружився Касян, – від дракона, звісно, ми врятуємо, а от за Ренату ручатися не стану.

– Що ти верзеш, єноте? – скривилася жінка й кинула на язика підгорілий шматочок м'яса. – Краще он їжею свій рот займи.

– Ні, Клавдіє, – втрутився я, – нехай вони спершу кайдани мої знімуть. А то буде як минулого разу.

– А що було минулого разу? – здивувалась лицарка.

– Вони мене...

– Все нормально було, все нормально! – заглушив мої скарги Касян. – Сонце не за графіком встало, от нам і довелося запасний ключик просити.

– Ви б не злили даремно Галактіона, хлопці, – Клавдія суворо глянула на ключників і змотала мішок мотузкою, щоб закріпити його на поясі. – Вам от все одно, а людині ще дуель належить. У цих справах краще розраховувати на прихильність короля.

– Вона має рацію, Касяне, приймай на себе ноги, а я ручними браслетами займуся, – проголосив Клим і діловито взяв мене за праву руку.

– Що?! Ні-і-і-і! – протягнув писклявим голосом єнот. – Знову?

– СТОП!!! – гаркнув я якомога зліше. – Я вам не дозволю повторити вчорашній спектакль – а-ну швидко відкрили по одній руці і по одній нозі! Так буде справедливо. І ніяких більше суперечок, ясно?!

– Яс... ясно, волода... тьху... людино, – заїкався борсук. Він без розмов прийняв мою позицію і після відмикання верхнього замка спустився до кайданів на ногах.

– А що, так можна було і раніше? – Касян закляк у здивуванні, виставивши в мій бік вказівний палець. – Ти геній, людино! Ти просто реальний геній... Я ще не зустрічав таких...

– Касяне, займися роботою, – перебив його Клим з простягнутими в руці ключами.

– Ага, звичайно, зараз-зараз...

Перевертні-невдахи цього разу звільнили мене вчасно: коли зв'язка заіскрилася, я вже вдоволено розминався на морозній траві. Не міг і подумати, що такі прості речі можуть радувати більше зарплати.

У пам'яті виник образ – я йду кудись у діловому костюмі, весь схвильований і сповнений непевності. На манжетах запонки, під горлом туга краватка, туфлі поблискують у світлі ранкового сонця...

– Ми тут тобі обновки принесли, – звернувся до мене Клим.

– Ага, будеш як кльовий чувак, йо-йо-йо! – затанцював Касян якийсь дивний танець.

На пні лежав комплект зі щільних шкіряних штанів світло-сірого кольору і білої лляної сорочки, яка затягувалася шнурком. Звичайно, це не діловий костюм, але тепер у мене буде хоч якийсь одяг.

– Прикольно, – посміхнувся я, розглядаючи речі, – а де ви це взяли – не з іншого чужинця, сподіваюся, зняли?

– Ага, точняк, ти нас розкусив, – хрюкнув єнот.

– Не слухай його, людино, – заспокоїв Клим. – Це тобі Рената пошила. Бідкалася, правда, чи підійде. Тому що на око не так-то просто вгадати, чи знаєш.

– Круто, не подумав би, що Рената може шити.

– Так-так, мужик, вона взагалі майстриня на всі руки. Тож прояви рішучість... – підморгнув мені Касян, але борсук дав йому штурхана. – Що?! Що я такого сказав, Климе?

– Гаразд, піду-но приміряю.

Я взяв речі і відійшов від ключників метрів на п'ять, сховавшись від очей за іншим деревом. Знявши з себе розтягнуту футболку, я вирішив поставити незручне питання:

– Хлопці, а можна питання?

– Валяй, – самовдоволено сказав єнот. – Ми знаємо всі питання на всі відповіді, хе-хе.

– Як так вийшло, що ви пили воду з отруєного джерела?

– Ох, людино, це тобі Клавдія сказала? – уточнив борсук.

– Хлопці, кінчайте, всі в Івару знають про це. Ви ж ходите наполовину звірами, наполовину людьми...

– Ми не знали, що він отруєний просто, – пояснив Клим. – Елементарно не знали.

– Вас не збентежив той факт, що вода стала кривавого кольору?

– Та ми вночі пили! – закричав у серцях єнот. – Ми не бачили, якого вона кольору. І взагалі всю цю історію з горем короля проспали.

– Ну ви і йолопи, хлопці, – сказав я тихо і підняв з трави білі кальсони, які випали із загального згортка. – Оп, і труси нові. Гаразд...

– Що ти там шепочеш, людино?! – перепитав Касян. – Над нами насміхаєшся, мабуть, еге ж?

– Ні, що ви, хлопці! Я вас розумію – просто так склалися, – мало не плювався я від сміху, – обставини.