Глава 13

Клавдія подала мені вечерю, та я лиш облизався – руки були зв'язані. Закотивши очі, жінка зголосилася побути годувальницею. Вона відривала кусень за куснем і пхала їх мені до рота. Щось падало на землю, щось застрягало в горлі, але дуже скоро прийшла ситість – шлунок був набитий до відмови.

Я посміхнувся. Але потім знову подумав про слова Клавдії:

– За спиною – це в сенсі той ліс, де вовки?

– За спиною – це в сенсі прямо за спиною. Ти прив'язаний до одного з дерев Лісу мертвих. Це його околиця, – пояснила Клавдія і взялася за їжу.

– Я... Е-е-е... Чорт...

– Ага, – кивнула жінка, не відводячи очей від м'яса.

Я починав здогадуватися, чому ліс називають мертвим. І від цієї думки всередині ставало якось не по собі.

– Рената мені сказала, що ліс з'явився вже за Галактіона. Виходить, раніше його не було. І якось усі жили без цього садомазо... Цих ланцюгів. Чому не можна просто випити диво-води і відразу стати сильним?

– Тому що немає цієї диво-води. Давно вже немає.

– Як?! – здивувався я. Ця новина мене сильно засмутила – в той момент я б не відмовився випити еліксиру бадьорості.

– Я так розумію, тобі Рената вже повідала історію нашого краю. Тож не буду брати здалеку: після смерті Аскандара джерело вичерпалось, залишивши без надії не тільки новоприбулих, але і тих, хто був настільки тупий, що пив воду упереміш з кров'ю дракона.

– Навіщо вони це робили?

– Гарне питання! Ти запитай про це Клима і Касяна – запитай-запитай! Мені самій цікаво, що вони скажуть...

– Але ж ти, – перебив я Клавдію, – тобто ви... теж більше не міняєте подобу. Виходить, ви теж пили заборонену воду?

– Ні! – гаркнула Клавдія. – Я взагалі ніколи не пила з цього джерела, ясно?!

– Ясно, – я дурнувато посміхався, боячись отримати ляща.

– Так от, Галактіону довелося шукати нове джерело сили для прибульців. Тому що перевертнями вони стати вже не могли, а їх власні сили танули просто на очах. Я добре пам'ятаю той період. Новому королю було нестерпно важко, і ми всі це розуміли. Але і спостерігати за людьми, що снували без надії, було тим ще випробуванням – вони вимагали "щось" зробити. Збиралися днем під воротами замку і просто кричали в надії на швидке і легке рішення. А вночі вони ставали гірше мишей – лізли у вікна будинків і робили казна що.

– Дикий сором.

– Ага, і я про те ж! – підтримала мене Клавдія, хоча вона і не зрозуміла, що лаяв я Галактіона. – Просто огидне видовище... І тоді Галактіон вжив заходів: велів прикувати найбільш злісних хуліганів до міцних дубів, щоб вони замислились про те, що у них було до цього.

– Вони покаялися?

– Ну, вони так казали, звичайно. Що покаялися, більше не будуть. Що вдячні життю за відведений їм час... Всі, крім одного – той був впертим і грозився відірвати королю голову. Галактіона це, звичайно, не лякало. Але й інших звільнити він не дозволив, тому що бачив їх наскрізь.

– Чорт, а він що, і таке може? – я уявив, як Галактіон читає всі мої думки.

– Ну... Точно сказати тобі не можу – він же справжнісінький ленар, а його мати...

– Ти знала його маму?

– Так, – кивнула Клавдія, – знала.

– Це правда, що ідея вбивати всіх чужинців належала їй?

– Що? Ні, ні, звичайно, все було не так. Це тобі Рената так сказала? Послухай, Ак'ют була знатним воїном, але це не заважало їй бути також і дуже мудрою. Її сила була лише на краплю менша, ніж у самого Аскандара. Хоча на першість в королівській родині вона ніколи не претендувала. Була скромною і справедливою. Я запам'ятала її саме такою...