Глава 12

З настанням темряви знову стало холодно.

Траву покрив іній, суцвіття зів'яли від морозу, який непомітно стелився по землі. Цвіркуни перестали цвірчати і сховались до ранку в усіляких щілинах. Один я мов дурень стирчав в своєму міському лахмітті, будучи прив'язаним до високого дерева. Сині джинси були брудними, з великим розривом на правій холоші; у футболки розійшовся воріт – тепер я світив глибоким декольте.

Від холоду тіло зіщулилося і всюди свербіло через мурашки. Та раптово гусяча шкіра стала ще більш гусячою: я почув позаду кроки, хтось ступав по крижаній кірці – "хруст-хруст".

Цей хтось обійшов дуба і зупинився навпроти високою чорною постаттю:

– Здоров, Денисе.

Слава богу, це була жінка-лицар, яка так хоробро і безоплатно врятувала моє життя минулої ночі. Я був їй дуже вдячний – якби не вона, то Рената побачила б тільки обгризені кісточки.

– Добрий вечір, Лідія, – випалив я з полегшенням. Мурашки потроху відступали – з нею мені буде не так страшно. Вогнику б ще...

Немов почувши мої думки, широкоплеча тінь чиркнула кременем і висікла пару потужних іскор на якусь ганчірку. Матерія одразу ж спалахнула, опромінивши обличчя – втомлене від життя, але усе ще впевнене у власних силах. Мені б такої впевненості.

– Змерз? – запитала вона, піднявши факела вище.

– Ага.

– Ясно... Нічого, зараз зігрієшся.

Нічна гостя скинула з плеча важкий мішок, але цього разу він мовчав. Поки багаття розгорялося, я угледів копито, що стирчало із торби – схоже, моя захисниця вполювала дичину.

– Ви вбили тварину? – запитав я трохи по-дурному.

– Ні, – грубо відповіла жінка, – просто позичила в неї ногу. А що?

– А... ем... кхм...

– Денисе, ну звісно ж я вбила її – що за питання? Голодний, мабуть, еге ж?

– Ага, – відповів я коротко.

– Ага-ага... Нога. Зараз ми цю ногу приготуємо з тобою.

– Ні, давайте без мене: ногу приготуйте, а я тільки поруч постою...

Лицарка повернулася і витріщилась на мене. Помовчавши з півхвилини, вона відкинула голову назад і затрясла пальцем:

– А-а-а, жартуєш, значить! Х-хе, тоді є ще надія. Все, – крякнула вона, сідаючи на колоду, – не так вже і погано тоді. Проживеш ще день-другий.

Гілки затріщали у вогні, а з мішка з'явився важкий окіст. Якого-небудь оленя, я гадаю. В умілих руках нога швидко перетворилася в заготовку під шашлик: м'ясо було обмотане якимсь листям і вирушило просто в червоніюче вугілля.

– Ну що, які твої перші враження? – жінка витерла руки об мішок і встромила факел ближче до дерева. – Є вже якісь успіхи?

– Пф-ф-ф... Та які там успіхи? Все, що я поки навчився добре робити – це пикою по землі волоктися з цими бісовими ланцюгами. Їх ніяк не можна зняти, хоча б на ніч, поки ніхто не бачить?

– Ні, ніяк. Це неможливо. Доведеться тобі кріпитися і терпіти, такі речі загартовують.

– Або вбивають, – кивнув я з роздратуванням.

– Буває й таке, Денис. Але взагалі це тобі вирішувати – закінчиться твій шлях тут або ти станеш сильніше колишнього і повернешся назад зовсім іншою людиною.

– Якою ж це?

– Сильною! – округлила очі моя співрозмовниця.

– Ну звісно, сильною. Як же я цю силу нарощувати маю? Мені хоч якісь гантельки дали б. Чи ж я на гілках підтягуватись повинен? – обурювався, скоріше, не я сам, а мій голодний шлунок.

– Ти що, думаєш, що головна сила – вона у м'язах, чи що? У здорових дубинах, так?

– Так.

– Ні, дурню! Сила – вона в іншому!

– Ну і в чому ж?

– Вона в умінні цінувати те, що у тебе є зараз. Те, що ти можеш втратити і більше ніколи не отримаєш назад. Сила в розумінні незворотного і готовності зустріти це незворотне з честю, гідністю.

– Померти героєм, чи що? – запитав я без задніх думок.

– Що? Ні! Зовсім ні, Денисе... Суть не в тому, як ти помреш – на це всім начхати. Ти повинен бути чесним перед самим собою. Постав собі запитання: а чи все я зробив, щоб прожити хоч іще трішки, щоб не змусити страждати тих, хто мене любить? Твоя ціль – жити і цінувати життя, як би важко тобі не було сьогодні!

Трохи присоромившись, я замовк – пригнічено дивився в вогонь і намагався згадати хоч щось зі свого колишнього життя.

– А я от і не знаю, чи страждає хтось там – нагорі. Без мене. Може, я й не потрібен нікому? Може, ніхто і не помітив моєї пропажі? Що як Галактіон правий?

– Галактіон? Галактіон обожнює згущувати фарби. Не звертай на нього уваги...

– Лідія, – вирішив я запитати про "Ліс мертвих".

– Я Клавдія, взагалі-то.

– О, чорт, вибач... вибачте, – скривився я у спробах показати обличчям збентеження. Але Клавдія нічого на це не відповіла. Перейти на ти вона теж не стала пропонувати. Тому я повернувся до початкової думки: – Ви щось знаєте про мертвий ліс? Де він знаходиться взагалі?

– У тебе за спиною, – відрізала жінка, зробивши те саме зі шматком м'яса. – М-м-м, соковите. Можна їсти...