Глава 11

Прикривши очі рукою, я помітив парочку на зеленому пагорбі. Немов відчувши мої потуги, схил різко наблизився і став як на долоні: чорнявий Аскандар в розписаному золотом одязі ніжно пестив руку Ак'ют. Дівчина накручувала пальцем його кучері і щось шепотіла на вухо. Вони виглядали такими щасливими...

– Замок будували місяці, роки, – продовжив мій прекрасний гід. – І Аскандар став нервувати, що королівські покої не будуть готові до знаменної дати – дня народження первістка. Бажаної дитини, нащадка благородного ленара і войовничої мори. Плоду кохання, про яке не чули боги і тим більше прості люди... Хлопчику дали ім'я Галактіон...

– Що? – підскочив я, почувши неприємне слово.

– Він успадкував риси матері і силу батька. Став гідним спадкоємцем трону. Галактіон терпляче чекав того дня, коли Аскандар передасть йому права владики: молодий дракон старанно пізнавав мудрість батька, але ще більше любив слухати свою матір. Та одного дня... Ак'ют не стало. – Рената заплющила очі і спробувала впоратись з грудкою, що підступила під саме горло. – Королева померла, залишивши Аскандара без люблячої дружини і зробивши Галактіона сиротою у віці незміцнілого юнака.

Те, що я побачив в наступні хвилини, мені сниться досі: величезна чорна тінь злетіла над замком і заревіла, немов шквальний вітер, що вириває дерева з корінням. Аскандар піднімався вище і вище, поки врешті-решт не зник над хмарами. Але він зробив це не для того, щоб покинути королівство або охолонути від жахливої новини. Найбільший з драконів полетів до самих зірок і склав свої крила...

– Пронизуючи ніч клином, Аскандар думав про той чарівний час, що відвела йому доля для життя з Ак'ют. Про день несподіваної зустрічі. Про чарівні побачення після чергової битви за Івару. Про їхню першу близькість під світлом місяця і крики первістка... "Ти витримаєш це, сину, я знаю," – сказав ленар і розбився об вершину Мунудда, – стійко вимовила дівчина.

Але я був не такий стійкий і, побачивши Аскандара, просто впав на коліна.

– Король загинув. Тільки йому було під силу це зробити. І він зробив це, щоб незабаром знову зустріти свою королеву... Джерело, що било з гори, почервоніло – зловісний червоний колір поширився по всьому Івару. І кожен, хто посмів випити з джерела, або вмирав на місці, або ж втрачав можливість змінювати подобу. Перевертні так і залишилися в шкурі звіра.

Рената замовкла.

Вона стояла і нерухомо дивилася вдалину – туди, де повільно сідало сонце. Я узяв це за приклад і намагався перетравити почуте.

– І що... Кхм, і що ж було далі? – запитав я ніяково.

– Галактіон став королем. І з'явився Ліс мертвих, – дивно відповіла дівчина і пішла швидким кроком до обриву.

– Стій! Куди ти?!

Але Рената не послухалась. Вона розкинула руки в сторони і стрибнула в прірву, стиснувши мою горлянку в дикому шоці: – НІ!!!

Коли я раніше чув слово "перевертень", то зазвичай уявляв собі вовка. Ну або вовчицю – щось таке. Та моя чарівна подруга була не з цього списку: Рената стала величезним оксамитовим метеликом. Одним із тих, якими полюбляють хизуватися ентомологи з колекцією рідкісних комах.

У Ренати за плечима виросли невагомі крила – вони були неймовірної краси. Я навіть подумати не міг, що природа на таке взагалі здатна: найяскравіші відтінки бірюзи і ніжно–блакитного плавно переходили в жовту облямівку по краях. Все це було покрито тонкою чорною вуаллю, яка візуально ділила крила на окремі кристали. Неначе плащ, розшитий дорогоцінним камінням, що мерехтить на тлі вечірнього неба.

Зробивши кілька помахів, метелик віддалився на добрих метрів тридцять і почав розчинятися в променях сідаючого сонця. Він летів до замку. І мене огорнули похмурі думки...

"Отже ти з ним разом?"

Але як тільки я вирішив самотньо сумувати, дивлячись на заграву, почувся знайомий дзвін. Обернувшись, я побачив ланцюги, що хижо летіли просто до мене – ті самі чарівні кайдани, які радо прийняли мене вночі і доставили до дуба.

"Ну це вже ні! – прокричав я їм і розбігся для стрибка. – Змогла вона – зможу і я..."

Але кайдани літали швидше – вони вчепилися в мої щиколотки мертвою хваткою і звалили носом в землю. Це було боляче. А потім, як і слід було чекати, я помчав схилом, занурився у крижаний струмок, помахавши вовкам все ще вільною рукою, і нарешті вдарився спиною об широченний дуб.

Браслети міцно стиснули всі мої кінцівки та заспокоїлись.

Цього разу я не втрачав свідомості. Але і рватися даремно теж не став: судячи з усього, такий "приємний" моціон чекатиме мене щовечора. Тому я спробував розслабитись і зосередився на думках про неї – екзотичну Ренату, яка мешкає в замку Галактіона.

Цікаво, чим вони зараз займаються? Вечеряють, напевно... Чому ніхто так і не спитав, чи хочу я їсти?!