Глава 9

Рената не витрачала часу на вмовляння – просто взяла і розчинилася в білому сяйві за цими воротами в невідомість. А я лише закліпав у повній розгубленості: куди вона поділася? Посеред галявини стояв таємничий портал, і з іншого боку дверей не було ані потайного люку, ані чарівного ящика, з якого потім вистрибують акробатки.

Просто старі скрипливі двері, які, здавалося, служили пропуском у задзеркалля ще до нашої ери.

– Денисе! Скільки я можу тебе чекати?! – долинув роздратований крик з парадної сторони.

– Іду-іду, вибач!

Обійнявши коване кільце всіма пальцями, я глибоко вдихнув і затримав подих. Хто його знає, навіщо я це зробив. Та життя мене до такого не готувало: просвіт за дверима розширювався і сліпив білизною, хоча я чітко знав, що ззаду звичайна трава.

Що ще за фокус такий?

Нарешті з того боку увірвалася рука. Вона грубо схопила мене за рукав і затягла до себе, через що я спіткнувся об поріг і стрімголов полетів у це молоко.

– Чорт забирай, де це ми?! – вигукнув я, знову жуючи сніг. Тільки от звик до тепла, як знову холод.

– Це Мунудд.

– Мунудд? І що за Мунудд такий?

– Мунудд – це найвища гора в Івару. Вона священна. І ми на її вершині.

Рената стояла до мене спиною, вдивляючись в серпанок з хмар і сніжного пороху. Її волосся було схоже на сонячне проміння, що відходить від світила назустріч замерзлому світові.

Сніг навколо неї став швидко танути, перетворюючись в калюжі і напуваючи сонливий лишайник. Вітер стих, а хмари чудесним чином зникли – Рената ніби керувала погодою і всюди несла тепло.

Тала вода зібралася в струмочки, а струмочки – у швидкий потік. Вода піднялася невеликою хвилею і хлинула до прірви: наче з неба вниз летів водоспад. Він збивав зі сплячого Мунудда старі камені і залишки снігу, щоб принести все це до підніжжя і наповнити мальовничий ставок.

– Це... це так красиво... – Я стояв біля краю і не міг відвести очей від водоспаду. Просто не вірилося, що все це було льодом і снігом. Ще мить тому. – Ти просто чарівниця.

– Ну, – посміхнулася Рената, – ти мені лестиш. Я всього лиш допомагаю світу заграти своїми справжніми фарбами. Розкритися в своєму справжньому вигляді... Мені шкода, коли хтось не помічає, наскільки гарне життя навколо. Наскільки красиві квіти біля ніг і небо над головою. Як гарно співають птахи на деревах. Як шепоче ранкове листя на дубах і дзюрчить вода в молодому струмку. Все це і є життя. Ці миті – вони... вони безцінні. І неважливо, чи є у тебе окремий замок для золота. Розумієш, про що я, Денис?

– Так, – шепотів я заворожено.

– Точно?

– Що? Вибач, про що ти? – У моїй голові змішувалась реальність із вигадкою. Мені здавалося, що розмовляю не тільки з привабливою дівчиною, але і з самою горою, насиченим вологою повітрям і навіть мохом під моїми босими ногами.

– Про те, що ти мене не слухаєш, Денисе.

– Це не правда! – обурився було я, але якось сфальшивив і опустив очі.

Якийсь час ми мовчали. Я з подивом розглядав тутешні пейзажі: зелені пагорби, всіяні вівцями, безкраї поля, по яким ліниво повзли тіні від хмар. Зліва тягнулася низка сірих скель упереміш з іскристими озерами. А вдалині виднівся замок. Думаю, це про нього говорили Клим і Касян – там живе їх гонористий лорд. Якщо не сказати, що гівнистий.

– Зараз я розповім тобі історію нашого краю, – попередила моя супутниця.

У відповідь на це я повернувся і підійшов до неї ближче, щоб нічого не пропустити повз вуха. Геть не хотілося знов отримати прочухана. Хоча і повинен зізнатися, що чути своє ім'я з цих ніжних вуст мені дуже подобалося.

Втім... нічого не відбувалося, я слухав тільки м'який шум води.

Рената заплющила очі і здійняла до неба руки. Мабуть, щось уявила. Потім вона розмашисто плеснула в долоні, і ландшафти почали змінюватись.

Сині смужки річок зникли, все зелене ставало сірим. Івару з квітучої землі перетворювався на пустку з паруючими тріщинами, лавою і ордою голодних стерв'ятників. Вони кружляли в небі, вишукуючи хоча б мишу посеред каміння.

– Наш край далеко не завжди був наповнений життям, – почала розповідати Рената. – Колись тут було порожньо і сухо. А замість запаху квітів стояла кіптява.

Раптом зграя грифів розлетілася – від хмари відокремився великий шматок чорноти. Він рухався плавно і вальяжно, відштовхуючись широкими крилами.

– Але потім, – продовжила дівчина, – з'явився Аскандар. Найсильніший з драконівського роду – чорних Ленарів. Його сила була такою великою, що він боявся її сам. І тому добровільно пішов у вигнання, щоб не стати причиною загибелі своїх побратимів. Ленари дуже сердилися на нього, але ніхто не ризикнув кинути виклик Аскандару. І він став відлюдником – звив гніздо на вершині Мунудда, вибравши Івару своїм домом не за багатство природи і велику кількість дичини. А за те, що тут він нікому не зможе заподіяти зла.

Величезний чорний дракон підлетів до нас і сів на гору. В його очах я побачив печаль і самотність. Незважаючи на значні розміри і довгі кігті, Аскандар не виглядав небезпечним.

Його масивні лапи потоптались по камінню і згребли найкругліші. Потім він кілька разів обернувся навколо себе, лякаючи шипастим хвостом, і ліг на скелі. Немов це м'яке ліжко.

Великі жовті очі з витягнутими зіницями втомлено кліпнули. І заплющились. Дракон знайшов те, що шукав – спокій та забуття.

– Так минали місяці і роки. Аскандар став господарем нікому непотрібних земель, на яких росли тільки вулкани. І спостерігати це день у день було тяжко – Ленару не давали сну мрії про родючі грунти, що дарують силу ніжним паросткам пшениці. Він облітав Івару щоранку в пошуках найменших ознак життя. Але поліпшень не було.

Я знову подивився в очі дракону: вони були ще більш сумними і мляво блукали поглядом по пусткам. Та зненацька він підвівся й кудись полетів – явно щось замислив.

– Тоді Аскандар задумав немислиме. Він вирішив засіяти Івару землею – такою ж чорною, як його луска, але такою ж теплою і щедрою, як його серце. Дракон піднявся до хмар і став штовхати небо своїми велетенськими крилами. Від цього здіймався вітер – сильний ураган, який дужчав з кожною хвилиною, проганяючи сморід і дим.