Глава 7

За спиною в дракона стояла німфа.

Власне, я не знаю, як вони мають виглядати. Та коли я побачив цю дівчину, то відразу вирішив чомусь, що вона німфа. Напевно, все це через її магічний голос.

Іще в школі я западав на такі солодкі голоси. М'який і лагідний – наче цукрова вата на губах. Начебто й нема нічого, та хочеться ще. Всього лише голос, нейтральна фраза, кинута іншому... Але я відразу ж спітнів. Відчув якесь дивне тепло всередині – оголилися спогади, дуже давні й особисті.

Будучи зовсім хлопчиськом, я потайки від матері дзвонив до служби доставки грузинської їжі: хачапурі, манти, долма, чурчхела. Та суть не в стравах – мене цікавив лиш диспетчер. Там працювала солодкоголоса Мгела. Як зараз пам'ятаю її голос – такий шовковистий і ніжний, він ніби хапає тебе за штани і роздягає догола, щоб посміятись над твоєю готовністю.

Готовністю одружитися на одному лише голосі. Не знаючи ані характеру людини, ані її точного віку. Не знаючи навіть зовнішності тієї загадкової жінки зі збудливим голосом.

"Яку страву ви бажаєте замовити?" – питала вона з мікроскопічною часткою хрипоти. Такий рутинний, але сексуальний тембр...

Та я мовчав. Все смикав край сорочки і тупо мовчав у слухавку, щоб не почули батьки. А тим паче – вона. Тому що це було дивно. І нерозумно. Я мріяв про той день, коли закінчу школу і наберуся сміливості для візиту до неї – прийду з букетом квітів і плиткою гіркого шоколаду. З легкою неголеністю. Або навпаки – гладко поголений і в костюмі. Так, випускному костюмі.

А потім – що потім? Я просто забув про неї. Ось. Мгела так і лишилася моєю нічною музою. Лавку закрили, і з роками це ім'я загубилося в пам'яті. Та ось тепер... раптово згадав.

Втім, почутий зараз голос був іще більш мелодійним. Він без стуку проникав у криївки чоловічої душі та вивертав шафки, минаючи кодові замки. Такий приємний і бажаний злодій, якому хочеться віддати всі гроші і навіть допомогти спуститись пожежною драбиною.

Видок у мене був, напевно, дурний. Наче я ніколи не бачив жінок. І частково це було правдою, тому що таких красивих дівчат мені зустрічати не доводилося.

– Доброго ранку, пані Ренато! – борсук зробив реверанс після того, як відкрив злощасний замок на моїй нозі. Показушно бив чолом і єнот.

Я інстинктивно кивнув і одразу ж клюнув носом в траву. Господи, який сором – я валяюсь на землі, як мішок торішньої картоплі!

Схопившись на затерплі ноги, я, звісно ж, не втримався і зробив ще більш безглуздий вчинок: прошкандибав пару кроків в напрямку гості і мало не впав просто на неї. Ось це вже був справжній сором!

Дивно, але я чарівним чином завис у парі сантиметрів від її плеча – мої ніздрі вловили тонкий запах карамелі і немов розплющились об невидиму стіну. Аромат крізь це скло проникав, а от я – ні.

– Вибачте, – мимрив я, намагаючись впоратися з тілом.

Рената не промовила ані слова: вона приобійняла мене за плечі і допомогла сісти на старий пень. В її руках відчувалася якась особлива сила. Наче я пушинка. Кульбаба в ніжних дівочих пальцях.

Та ось що дивно – сам я доторкнутись до неї не зміг.

– Ренато, – гукнув дівчину Галактіон, – тобі не варто торкатись чужака. Ця брудна робота – для наших телепнів. Але не для тебе. Він всього лише гість в нашому світі і скоро, як я сподіваюся, повернеться назад. А якщо ні...

– Ніяких ні, – заперечила Рената і несхвально підняла ланцюг. – Я впевнена, що він швидко набереться сил і пройде обряд ініціації. Тобі не варто поводитися з ним, як з твариною. До чого всі ці ланцюги?

– До того, що тепер мені вирішувати, коли він буде готовий пройти браму. І поки він не доведе, що досить сильний для переходу, я не дозволю нелегалу шастати по нашому краю. Нехай сидить у прикордонні. Тепер це його постійний нічліг. Не інакше.

Галактіон відкинув убік свою тростину, і та знову стала довгим хвостом у білій лусці з золотистим відливом. Його тіло покрили такі ж обладунки, а плащ піднявся мов від вітру і розрісся у два величезних крила.

– Твоя справа – навчити нашого гостя всьому тому, що йому знадобиться для випробувань, – прогарчала паща з десятками шабель замість зубів. – Розкажи йому науку й покажи навички бойової майстрині. Він має пройти всі випробування без винятків і тоді продемонструвати мені, на що здатний в бою. Тільки перемігши у смертельній битві, людина отримає право повернутися. Тільки так.

– А якщо я не зможу? – вставив я свої п'ять копійок у промову лорда.

– А якщо ні, – він криво посміхнувся, – то ти вростеш у це дерево. Навіки. Станеш іще одним дубом в цьому лісі. Втім, як і сотні інших, – пафосно гаркнув Галактіон і притис траву до землі потужними помахами своїх крил. Піднявшись метрів на десять, він окинув поглядом галявину і грізно додав: – Чому скрізь вовча шерсть і так смердить псиною?! Що це за безлад, хто-небудь бачив Клавдію?! КЛАВДІЯ!!!