Глава 6

Борсук відвів ріжок від морди та прислухався... Хвилини дві нічого не відбувалось, стояла морозна тиша. Але потім немов по команді виник невеликий вітерець. Він дув все сильніше і сильніше. Незабаром мене оточив свист хуртовини, а крізь снігову пелену я побачив на небі крила. Хмари заступило величезне крило молочного кольору. І це був не птах – не крила якогось альбатроса або ж гірського орла.

Справжнє крило дракона!

До нашого дубу знижувався білий монстр з легенд і казок. Великий, з довгим хвостом, всіяним червоними шипами. Трьох голів я не помітив, але та, що була, здавалася непропорційно великою і важкою.

Сніг закружляв ще сильніше, і на галявину ступили чотири масивні лапи зі шпорами. Тупа ікласта морда глянула на ключників і лежачого мене, потім шумно вдихнула і видала грізний рик.

Клим і Касян знітились, та не втекли. Мабуть, вони робили це не вперше.

– Вибачте, сер Галактіон, – опустив голову Клим. – Це все через Касяна.

– Не правда! – скрикнув єнот, ущипнувши товариша за бік.

– МОВЧАТИ!!! – заревів дракон і вдарив об землю могутніми крилами. – Ви знову відриваєте мене від справ! Важливих справ. І знов через такі дрібниці!

– Вибачте нас, лорде. Такого більше не повториться...

– Ха-ха-ха! – Галактіон сміявся страшно та іронічно. – Звичайно, не повториться. Тому що я вас розчавлю. Просто зараз, ось цими ось руками!

Дракон стиснув купу снігу, ніби намагаючись видавити з нього всю воду. Йому дуже подобалося дивитись на реакцію слуг: як Клим морщить від сорому ніс, а Касян намагається змусити свої лапи не тремтіти від страху.

Не боявся тільки я. Чого мені боятися поганих снів? Звичайний кошмар – в реальності драконів не буває. Адже так?

Погляд Галактіона завис на мені. Він клацнув довгими зубами і піднявся на задні лапи. Його тіло в такій позі стало просто неосяжним – воістину найлютіший звір з усіх, що я тут бачив...

Стоп. Чи не про нього казав мені Клим, коли розповідав про ритуальний бій? Битву з найсильнішим створінням. Невже я повинен битися з ним – з цим гігантом?!

– Доброго ранку, новенький, – гаркнув Галактіон і став зменшуватися.

Його кігті втягнулися, біла луска стала гладкою, тулуб притягнув до себе голову, а замість звірячої морди з'явилося обличчя. Втім, не набагато приємніше того, що було раніше. На мій подив, крила злилися разом і перетворилися на плащ. Галактіон взяв себе за хвіст і зробив з нього франтівську тростину.

Раз – і він став людиною!

– Ти що, перевертень? – не витримав я.

– Так уже відразу на ти... Хм, де твої манери, людино? Перед тобою твій рятівник і кращий друг у цьому краї. А ти ось так нетактовно... тикаєш мені.

– Ем...

– Ну нічого, я прощаю тебе. Тобі ще багато чому доведеться навчитися, щоб вижити тут і повернутися туди, звідки ти прийшов. Як тебе звати?

– Денис.

– Денис... Хех, – посміхнувся Галактіон, відкинувши від щоки пасмо білого волосся. – Денис. Денис-Денис-Денис... Денис...

– Так, Денис. Так мене звуть, – сказав я з помітним роздратуванням. – Ти не маєш права мене тримати тут. Чуєш?! Ти дуже пошкодуєш про це!

Але мої погрози не сказати щоб подіяли: Галактіон встромив свою розписану золотом тростину в сніг, просто у мене під вухом, і сів навпочіпки.

– Знаєш, Денисе, скільки я бачив таких, як ти? Жалюгідних невдах... слабаків, безпорадних хлопчаків із зарозумілістю? Ти просто нуль. Ніхто. Чуєш? Ніхто... У твоєму світі тебе немає. І ніхто не прийде тебе рятувати.

– Це не правда.

– Х-ха, правда. Так. Правда-правда. Ніхто тебе не згадає там. – Перевертень схилився до мене ще більше, натиснувши коліном на груди. – А знаєш, чому? Чому тебе ніхто не буде рятувати, а? Знаєш, ні? – Я гидливо помахав головою. – Тому що всім наплювати. Ти провалився в тунель, але ніхто не помітив. Ніхто. І тепер ти тут. А там... Там всі чудово живуть. Без тебе. І єдиний, хто може змінити ситуацію – це я. Я... Тому стеж за своєю мовою і веди себе добре. Будь старанним учнем, поважай тих, хто годує тебе з рук, і ні в якому разі не порушуй правил. Затямив? А то ж я про все дізнаюся.

Галактіон нахилився до мене так низько, що доторкнувся до підборіддя холодними ключами – заповітною зв'язкою, яка висіла у нього на шиї.

– Затямив, – відповів я в страху, що намисто торкнеться моїх губ.

Блондин різко встав, спершись на ціпок із золотистими драконами, і зірвав з шиї необхідний ключ:

– Ось. Розкуйте цього бідолаху. Швидко!

Клим і Касян кинулись до ключа, але вдарились лобами. Дракон тільки закотив очі. Звірі копирсались в ланцюгах, та мою увагу привернуло не це – з дубом щось відбувалося.

Дерево змінювалось на очах: сніг випаровувався, поступаючись місцем зеленим листочками, які розросталися миттєво. За лічені секунди крона зазеленіла, повітря наповнилося запахом квіткового нектару і співом птахів. По спині пробігли краплі талої води, а потім я відчув вже лоскіт від молодої трави. Земля вкрилася щільним м'яким килимом з домішкою кульбаб і ще масою якихось квітчастих цяточок.

Зима раптово скінчилася. Прийшла бурхлива весна.

А разом з нею – і несподівана гостя:

– Далі я сама, Галактіон.