Глава 5

Червона куля невблаганно росла над горизонтом і змінювала колір на помаранчевий. Сонце відбивалося від сніжної перини та сліпило.

Дзвінка зв'язка стала дивно мерехтіти, і це викликало паніку у Клима: він вихопив в Касяна ключ від верхніх замків і вже відмикав один з браслетів.

– Давай, Касяне, давай! – кричав борсук, простягши кільце із другим ключем. – А то ми напартачимо! Знову напартачимо! Нумо!

Та Касян звично склав на грудях лапи й захитав головою:

– Ні-і. Не буду. Твоя черга ноги нюхати.

– Швидше, хлопці! – вирішив я підбадьорити ключників. – Будь ласка, звільніть мене! Касяне, прошу тебе!

– Твої ноги... неприємно пахнуть, – єнот повернувся спиною й милувався світанком.

– Це мої ноги, значить, неприємно пахнуть?! Нічого собі... Та ви, єноти, взагалі найбільші смердюки у світі!

– Що?

– Всі так і кажуть: "Зустрів єнота – тікай, бо просмердиш наскрізь".

– Чого? – підстрибнув Касян від обурення.

– Ага, як тільки побачите людину, так і мрієте бризнути своїм смердючим струменем з-під хвоста. А от мої ноги на таке точно не здатні. Та й смердять вони не більше, ніж твої зуби!

Касян стиснув кулаки і голосно сопів. Розумію, що в моєму випадку злити його було легковажно. Але цей прикол із нібито смердючими ногами явно затягнувся. Хоча сам якраз – ікона смороду.

Чи ні?

– Взагалі-то, людино, – втрутився Клим, – стріляють смородом не єноти. А скунси. Ти знов облажався.

Борсук несхвально зітхнув і продовжив копирсатися в замках. Ключі вже просто іскрилися – ось-ось повинні були зникнути. А значить, мої ноги точно залишаться прикутими до дуба. Бо очі Касяна почервоніли, а це не віщувало добра.

– Ти мене просто вибісив, мужик! – прогарчав єнот. – Зараз я відкушу твою носяру, тоді відгризу вуха, а наостанок я схоплю тебе за яй...

– Так нечесно! – крикнув я. Тоді я вирішив отримати з лимона лимонад, адже борсук міг не встигнути відкрити всі замки. Касян повинен діяти і бути мотивованим.

– А по-моєму, все чесно.

– Ні, мужики так не роблять! Ти ж мужик? – Єнот вже роззявив пащу біля моєї гомілки. Та завмер в останню мить. – Так мужик чи не мужик?! Давай розберемось по-чоловічому – тільки я і ти, просто тут і зараз.

– Я тебе зжеру! – сичав єнот. – Живцем.

– Дуже добре, але спершу відстебни мене. Дай мені хоч маленький шанс! Хоча б на один раунд...

Касян глянув на сліпуче сонце. Потім на ключ, чорніючий в снігу. І з недовірою примружився:

– Ну добре, добре... Дам тобі фору. Але знай, бігаю я дуже швидко. Тож не втечеш від мене.

Підібравши з землі пару жолудів, він заткнув ними свої ніздрі та схилився над ножними кайданами. Ця мить нарешті настала – я зумів умовити борзого єнота.

– Швидше, хлопці, швидше!

Сонце стало пригрівати, і ключ в лапах борсука зник: покрився інеєм, а потім ніби розсипався на дрібні сніжинки. Якесь чаклунство... Було дуже дивно. Схоже, звірі не брехали – ключі і справді зникають на світлі.

Слава богу, Клим якраз відкрив другий замок, і мої руки стали вільні! Залишились ланцюги на ногах – вся надія на впертого Касяна.

– Один є, – гугнявив єнот.

Цій новині я зрадів. Ще зовсім трохи, і я зможу ходити.

Але далі сталося те, за що я хотів уже сам вчепитися в горло Касяну. Він азартно підкинув в лапі ключ, і той...

– Зник! – крикнув я. – Ні, тільки не це!

На ключик блиснуло сонце, і він одразу ж зник, неначе й не було. Це повне фіаско!

– Касян, а ти не міг без викрутасів? – гарчав борсук.

– Звиняй, бро, я захопився. Пробач. Але... ти все одно неправий, тому що ноги – твої. Це все через... через тебе сталося, ясно?

– Авжеж, звичайно. Це ж я простояв весь ранок з ключем, а потім підкинув його в небо. І він зник – яка несподіванка! Так, Касяне?

– Винен ти!

– Ой, яка вже різниця? Ми все запороли, – Клим насупився і сів на камінь. – Вихід лишається тільки один...

– Ага, інакше вуйка не звільнити. Не сидіти ж йому тут вічно.

– Ох, медузи, тепер нам знов доведеться робити це. Діставай інструмент.

– Та не кажи... Г-гидота! Я так не люблю, коли вони кричать, – Касяна пересмикнуло.

– Може, зав'яжем йому очі? – спитав борсук.

– Краще вже рота...

– Що? Що вам доведеться робити?! – у мене починалася істерика. Я не знав, про що вони белькочуть. Та мої здогади були просто жахливі – тільки не пиляти ногу!

Єнот криво посміхнувся і сказав прямо в обличчя:

– Доведеться відгризти твою бліду ніжку.

– Ні! Ні, будь ласка! Не треба! – я верещав як свиня, що побачила ножа. Намагався втекти якнайдалі, та ланцюг далеко не пускав. До того ж, в руках зовсім не було сил – тільки і зміг що впасти й перевернутися на спину.

– Заспокойся, людино. Можеш нас не боятися, – звернувся до мене Клим і дав єноту знак. Той зняв із поясу ріжок та простягнув барсукові.

Клим вдихнув повітря і притис інструмент до губ.

Одразу ж по околицях розлився звук горну: він був таким сильним, що з гілок посипався сніг, а льодова кірка на заметах стала тріщати й розсипатися на друзки.

Кому ж він призначався – цей заклик?