Глава 4

Незважаючи на втому, заснути у стоячому положенні не вийшло. Тіло так щільно притисло до дуба, що ворушити я міг лише головою. І після багатьох годин очікувань вона безпорадно повисла, а розум поринув у дрімоту.

Та ж заснути не виходило. Через холод. Клавдія теж задрімала, обнявши свій сопучий згорток. Багаття догоріло, ставши купкою вуглинок – трохи світліших, ніж зарево.

Ось-ось мало встати сонце. Але ці півгодини до світанку були справжнім садизмом. Зуби цокотіли від холоду, і мені здалося, ніби я їду на коні: красивому і жвавому, підкови б'ють чечітку по бруківці десь на центральній площі міста.

Що це взагалі за місто таке? Хм, нічого не пам'ятаю. Може, у мене є справжній кінь, я якийсь поліцейський або член почесної варти? О, точно! Охороняю Букінгемський палац, захищаю королеву та її сім'ю. Було б класно.

Кінь везе мене повз столітні будинки, що пам'ятають цокіт іще лицарських коней. Круто. Справдешній вершник в королівському кітелі. Як же я добре виглядаю в сідлі...

Озираюся навкруг, тримаю скакуна, щоб пропустити великий червоний автобус. Даблдекер проїжджає, і ми прямуємо далі, аж поки на дорозі не з'являються фігури. Це ще хто?

Мені назустріч ідуть двоє підлітків. Один худорлявий, невисокого зросту і весь як на шарнірах. Другий спокійніший, з незмінною гримасою на обличчі, як у людей, що вічно чимось невдоволені. Ну або працюють мийниками туалетів і як раз ідуть на роботу.

– Ого, який здоровий... – почухав голову смиканий хлопчина. Він оглянув мій екіпаж від копит до манірного капелюха з пером. Я лиш посміхнувся.

– Угу, – буркнув другий. Вираз його обличчя не змінився ні на йоту. – Хапай його за ноги...

– Що?! – обурився я подумки. – Хапати мене за ноги? Навіщо? Я не дамся.

Та моя думка цю парочку не цікавила – високий підійшов і різко смикнув за вуздечку. Правда, худорлявий не спішив нападати. Він невдоволено схрестив руки на грудях і процідив крізь свої рідкі зуби:

– А чого це я повинен ногами займатися? Хіба це не твоя черга, Клим?!

– Ні.

– Так!

– Ні.

– ТАК!!!

– Ні...

Я розплющив очі і побачив дивну картину: біля дуба сперечалися двоє балакучих єнотів. Єнотів!

Зі справжніми хвостами, кошлатими спинами і гострими зубами. Вони злегка штовхали один одного, стоячи на задніх лапах, і голосно кричали щось про ключі. Причому один був розміром як шестикласник, а другий, трохи темніший – вже як учитель фізкультури.

Спершу ці двоє тільки лихословили: дрібний обзивав здорованя борсуковим жиром, а той зробив вигляд, наче дістає з кишені ключі, а тоді потряс дулею під самісіньким носом у єнота. Але потім сварка стала набирати обертів.

– Ах ти ж гівнюк смугастий! – наїжачився той єнот, що трохи менший.

– Ага, йди пополощи собі! – відповів взаємністю широкий.

– Чого?! – заверещав перший. – Це ти мені ось так от відповідаєш, мені, так?! – Він опустився на всі чотири лапи і став підходити до супротивника, витягнувши хвіст трубою.

У товстуна хвіст був коротшим, та він теж не розгубився і став у захист, розвернувшись боком до ворога. Повітря наповнилось шипінням, гарчанням, скрипом снігу під лапами і дивним рохканням. Єноти ходили колами, готові кинутись один на одного у будь-який момент. І можливо, що так би і сталося, якби я змовчав.

– Послухайте, хлопці! Ви що, і справді розмовляєте?! Мені не здалося? Адже ви розмовляли щойно... Справжні єноти, що вміють говорити?

Від моїх слів великий гепнувся на свій вгодований зад і важко зітхнув. А ось дрібний навпаки став дибки і як заволав:

– Ти що, справді не бачиш між нами різниці?! Як ти міг отаке ляпнути взагалі? Хіба ми схожі, га? Ну от скажи... Вони знущаються з нас, Клим!

– І не кажи, Касян. Буває так боляче всередині від цих слів... "Єноти", – процідив Клим. – Це все одно що я тебе горилою назву і зроблю вигляд такий: "А що? Ви ж усі на одне лице, хіба ні?"

– Що... що я такого сказав? – несподівано для себе я сам став мішенню агресії. І тепер усі ці жовтуваті зуби шкірились на мене.

– Ви, люди, ніяк не зрозумієте, що я, – тицьнув в себе пальцем худорлявий, – єнот, а Клим – ніякий він не єнот! Ти що?

– А що?

– Та борсук він – от що! – схопив мене за комір істинний єнот. Він хижо гарчав мені в обличчя і напевно уявляв, який на смак червоний від холоду ніс. Але Клим закотив очі і все ж підійшов до дуба, щоб відчепити товариша. Од гріха подалі.

– Ми ключники, – повів борсук спокійним басовитим голосом. – Наше завдання – зняти твої кайдани. Вони чарівні і знімаються лише чарівними ключами. Ось вони, – в лапі задзвеніла зв'язка. – Кожного дня, на світанку, ми йдемо до палацу нашого патрона.

– Патрона... П-ф-ф-ф... – пирхнув єнот.

– Ну, Галактіон – він тут головний. Весь край на ньому тримається. Він мудрий, сильний і...

– Клим, ну кінчай заливати вже! – крикнув худорлявий, піднявши лапи до неба. – Давай уже коротку версію.

– ...Хоробрий, – продовжив борсук. Йому належать всі ключі. І тільки він приймає рішення, кого звільняти, а хто не готовий звідси піти. Та кожен гість має право на спробу.

– Спробу?

– Так, людино. Випробування боєм. Тяжким і небезпечним – з найсильнішим і найлютішим створінням у нашому краї.

– З ким це? – знітився я.

– Ем... Ну, ти сам побачиш потім.

– Коротше, – обірвав нашу бесіду єнот. – Я Касян, дуже приємно. Так-так, Касян. Єнот. Справжній єнот! Тож не плутай, дружбаня. Так от, ці ключики теж як би непрості. Зрозумів, так? Нам їх дають, щоб один з нас відкрив першим ключем замки на ногах... І це у нас Клим! – тицьнув він ключем в борсука. – А ось браслети на руках знімати буду я... Це більш шанобливо. І не так огидно.

– Ти ще не все розповів, – згадав повільний Клим. – Коли сонце зійде...

– Так, точно, бро! Скажи йому про це. Скажи. Це дуже важливо, людино!

– Коли сонце встане і проллється на ключі...