Глава 3

Лицар зітхав і кректав, радіючи перемозі. А я ловив ніздрями тепло від бойового факелу. Все ж холод був справжнім і вже покрив мої ноги синявою.

– Я не знаю, хто ви, але хочу сказати вам велике спасибі. Ви мій герой – врятували ідіота від вірної смерті. А тепер... коли все закінчилось... ем, ви б не могли мене звільнити? – я намагався говорити чемно. Та мої манери викликали неоднозначну реакцію.

– Чого? Хлопче, ти на голову слабий, чи що? Як я можу тебе звільнити? Тобі ж сотню разів казали... – воїн раптом замовк. Потім зняв з голови дірявий шолом і виявився зовсім не воїном. А войовницею. Зрілою дамою з короткими, побитими сивиною кучерями. – Я Клавдія.

– А... я... – Мій погляд тоді говорив сам за себе, адже я не міг повірити, що все побачене, вся ця битва – справа рук самотньої жінки. Нехай і в латах. Але у неї немає навіть меча.

– А ти новенький, – кивала Клавдія. – До речі, щодо вовків так сильно не переймайся. У мене з ними власні рахунки. Головного бачив?

– Ага, я його добре роздивився.

– А, ну так. Точно... Так ось, це мій колишній.

– Ваш колишній... вовк? – понадіявся я. Та відповідь зламала надії на нормальну розмову:

– Ні, ні. Мій колишній благовірний.

– Сивий вовк – ваш чоловік?

– Ну, раніше так було. Поки він не помітив, що почав старіти. Не зміг це нормально сприйняти і... Коротше, знайшов собі молоду сучку. Тепер догоджає їй усіляко. Сам бачив – вивуджує людей, щоб крові їй дати напитися. А я от даю йому відсіч, так би мовити. Адже ніхто мене у варту не кликав. Сама зголосилася... І добро роблю, і по сраці йому даю зайвий раз.

– Мені здається, ви могли загинути...

Клавдія якось дивно глянула на мене, та нічого не сказала. А якщо і хотіла, то її все одно відволікла сумка, принесена на плечі. Вона перекидалася з боку на бік і пищала.

– Ох, малюче, я зовсім про тебе забула, – сказала лицарка і розстебнула кілька гудзиків на сумці. Звідти відразу ж вилізла сіра мордочка, дуже схожа на ті, що я бачив півгодини тому. – Іди до мами на руці...

– Це... це ваш син? – поставив я дурне питання. Після розповіді про дружину це було логічно: якщо чоловік – вовк, то чому діти не можуть бути вовченятами?

– Чого? А, ти про це. Ні, ні, це не моя дитина. Я вже багато років як перестала обертатись на звіра.

– Ну, це добре.

– Це альфа-дитя, – гордо мовила жінка й покрутила карапуза в руках. Щеня було смішним і вдячно лизало руки. – Це через нього я сьогодні затрималась. Як побачила, що вожак покликав свою вовчицю на бенкет, так відразу ж і пішла у лігво. Не з чуток знаю, що виживають тільки сильні і хоробрі цуценята. А слабкі, фізично та морально, залишаються в норі і зрештою вмирають.

– Вмирають?

– Так, вмирають.

– А він... він іще не вмирає? – задав я знову безглузде питання.

– Послухай, новенький, у нього просто лапка вкушена. Бачиш?

– Ні.

– Він кульгає. Та прийде день, і він стане дорослим сильним вовком. З міцними лапами і гострими іклами. І тоді він буде мені допомагати в моїй нелегкій справі. Я йому поясню, хто тут хороший, а хто старий гівнюк. Ми його банду в порошок зітремо, зрозумів?

– Зрозумів. І довго треба чекати, поки він зможе битися з іншими вовками?

– Сім років.

– Сім років?! Нічого собі...

– Угу. Ех... Як тебе звуть, новенький?

– Денис, – здивувався я власним словам. Ще хвилину тому мій мозок бився у спробах хоч щось пригадати. А тут раз – і я вже Денис, виявляється.

– Хм, Денис, значить. Добре.

– А йому ви ім'я вже дали? – поцікавився я, вказавши підборіддям на вовченя.

– Його звуть Ш'ямалан.

– Ого, крутецьке ім'ячко! Шаман...

– Ш'я-ма-лан, – зауважила Клавдія. – Значить "вовк". Не те що у тебе, звичайно. Денис. З таким ім'ям ти далеко не підеш.

– А що не так з моїм ім'ям?

– В нас у кожного є друге ім'я, хлопчино. Справжнє ім'я. Воно показує, хто ти є насправді. Твоє друге я, яке рятує у важких ситуаціях і дає підживлення на енергетичному рівні. Особистий тотем.

– Ваш тотем – вовк? Ви Клавдія Вулф або типу того?

– Я давно забула своє ім'я... Але це моє рішення. А ось тобі ще треба своє дізнатися. Це і є твоя задача тут, зрозумів?

– Угу, звичайно.

– Змерз, еге ж? Зараз я розведу вогонь, чекай.

Клавдія запхала вовченя до сумки з грубої мішковини, а сама взялася за збір хмизу. На щастя, під деревом його вистачало. І вже через короткий час я відчув тепло, переставши нарешті тремтіти, як осінній лист на вітрі.

Заспокоївся і Ш'ямалан: із сумки на мене дивилися дві чорні намистини. У них відбивались язики полум'я, і мені здавалося, що вовченя ось-ось заговорить зі мною. Такий серйозний у нього був вигляд.

Моя рятівниця сиділа біля багаття й крутила головою аж до світанку. Все шукала зайву пару вовчих очей. Але було тихо. Вовки не повертались. Гадаю, їм треба ще довго зализувати рани.

Як мені пояснила Клавдія, ланцюги вона зняти не може. На них нібито чари. Такі справи... Сперечатися з нею марно, та й страшно. На щастя, вона обіцяла вранці привести того, хто мені допоможе. І я був цьому безмежно радий. Тому що дуже скучив за здоровими людьми.

Ця маячня мала ось-ось закінчитись. І тоді я одразу ж додому.