Глава 1

Я летів у темряву.

Це все, що пам'ятаю – дивний, невагомий політ у невідомість. А може, я падав донизу. Орієнтирів не було. Як і світла. Дуже пекло спину, наче позаду вогонь. Але більше моє тіло нічого не відчувало. Здавалось, я провалююся в сон, глибокий сон після важкої роботи. Або боротьби. Ось тільки виграв я чи програв?

Раптово з'явилося щось сіре. Незрозуміла бліда пляма – вона наближалася чи розширювалась. Словом, ставала більшою й чіткішою, аж поки не виявилась могутньою горою. Засніженим схилом якогось хребта.

І тоді я розслабився: набрав у легені повітря і видихнув, склавши руки на грудях. Мене чекало жорстке приземлення.

Останнє, що я побачив – це ялини. Темно-зелені крони буквально виривалися з-під землі і за долі секунд виростали до неба. Та ж насправді це я пролітав біля них і мчав до землі.

Раз, два, три...

Все перемішалося і було схоже на стрибки у ванну з морозивом. Колючий сніг шкріб лице, набивався за комір і в рукави, замотував у себе, наче рол, щоб знову розбитися об камінь і виплюнути мене на холод. Я з величезною швидкість з'їжджав по схилу, просто дивом не ламаючи кісток об міцні стовбури дерев. Кожен раз, коли на шляху з'являлася скеля, мене дивним чином підкидало, після чого виснажене тіло продовжувало свій шлях униз.

Поки нарешті не прибилось до струмка. Ну нарешті!

Я поглянув на зоряне небо і з полегшенням прокашлявся. Тихенько витягнув одну руку, потім другу. Поворушив ногами і в кінці кінців зважився підняти корпус, вхопившись за кущ.

Що ж, мені дуже пощастило – немає ні проблем з головою, ні переломів, і навіть з хребтом усе було в порядку. Зазвичай люди не виживають після таких падінь. Ставши на коліно, я відчув щось у долонях: ненавмисно зібрав жменю вовчих ягід. Дрібних і чорних. Але неїстівних. У дитинстві я стріляв такими з рогатки. Прямо з балкона. У перехожих. Щоправда, це усе, що я пам'ятаю про себе. Хто я взагалі такий і чому стою в лісі босий?

Чи то від шоку, чи то від активності, та мороз не відчувався. Ніби під ногами і не сніг зовсім, а вата. Прохолодна, волога, м'яка, але все одно скрипуча, як звичний сніг. Я зробив кілька кроків і завмер – ззаду продовжувався скрип. Хтось ішов за спиною, причому кроки були частими і не такими гучними.

Пролунало виття.

Це були вовки. Троє справжніх велетнів, що здатні легко дістати зубами до моєї шиї, навіть не відриваючи від землі передніх лап. Я не знаю, чи бачив раніше вовків, але ці мене дуже вразили.

Сивий вожак знову завив, і його приклад наслідували інші два. Вони звали родичів: з усіх боків почулися відповіді, і чим більше разів це тріо розкривало пащі, тим більше їм відповідало голосів.

Треба бігти!

Не важливо, куди. Я взяв ноги в руки і просто залишив вовків позаду. Звідусіль чулися звуки нічного лісу, а на просіках я раз у раз натикався на вовчі сходки. Звірі відразу ж брали мій слід і пускались навздогін.

Було страшно обертатися, та за спиною вже тупцювала ціла зграя з іклів, хвостів і поспішаючих вперед лап. Їх чекала здобич. А мене – смерть. Тому що виріс я в місті і лазити по деревах не вмію. Не кажучи вже про мисливські навички.

Перед очима пролітали якісь уривки: сигнали машин, запах метро, вид з ілюмінатора. Мабуть, я випав з літака. Але як це можливо? І де тоді інші?

Мої думки обірвало падіння.

Я спіткнувся, впав і відчув на зап'ястях холод металу. Мене скували по руках і ногах, а потім без розборів кудись поволокли ланцюгами. Що це за чортівня?!

Ланцюги тягнули мене крізь ліс, танцюючи між деревами як зачаровані. Втім, це не рятувало від гілок, заметів і повалених сосен. А ще я не бачив, хто тягне ці кайдани.

"Гей! – закричав я, спльовуючи сніг. – Г-е-е-ей, трясця!!!"

Та ніхто не відповідав. А лиш тягнув мене далі і далі з надзвичайною силою. Поки нарешті не витяг на галявину. Там, на околиці, стояв високий могутній дуб, до якого дивним чином і тяглись мої ланцюги.

Виходить, мене притягнуло до себе дерево?!

Не встиг я подумати про це, як спину щільно притисло до кори. Я не міг поворухнути ні руками, ні ногами.

Все стихло. І я просто відключився, безпорадно звісивши голову. Хотілося заснути і знову прокинутися. Тільки вже по-справжньому. У світі, де не буде чарівних дубів і всюдисущих вовків. Де в ілюмінатор загляне посадкова смуга, а стюардеса тихенько візьме за плече і скаже: "Чоловіче, ми вже сіли. Прокидайтесь".