9

Я різко вдихнула й упала на коліна. Каблучка на нитці вислизнула з моєї руки. Лука підхопив мене раніше, ніж я торкнулася підлоги. Він міцніше обійняв мене.

— Ти бачила спогад.

— Я була там!

— Так.

Я подивилася на нього.

— Я була там, Луко?

Він не відповів. І цього було достатньо. Я вдарила його долонями в груди.

— Ти знав! Ти знав, хто я!

— Я підозрював.

Його обличчя спотворив біль.

— Я цілував тебе, бо, попри все, хотів, щоб ти була справжньою.

— Що це означає?

— Не одну сотню років я шукав її душу. Не тіло. Не примару. Її саму. Я думав, що диявол поверне мені ту жінку, яку я кохав.

Він торкнувся моєї щоки.

— Але коли ти увійшла до цього замку, я вперше відчув, що моє серце ще не мертве.

Я відсахнулася.

— Це неможливо!

— Я знаю.

— Ти – брехун.

— Так. І це теж.

Він не намагався виправдатися. Не просив пробачення. Просто дивився на мене, дозволяючи мені ненавидіти його. І чомусь від цього мені хотілося плакати. Бо найстрашнішим було не те, що він міг бути монстром. А те, що я вже починала до нього відчувати. Чи моя душа не припиняла цього робити?

Двері розлетілися. Дерев’яні уламки вдарилися об стіни, а кімнату наповнив крижаний вітер. На порозі стояла жінка.

Довге темне волосся. На ній була старовинна весільна сукня, поділ якої волочився по підлозі, залишаючи за собою мокрий чорний слід.

Її обличчя було прекрасним. Воно було моїм. Але мертвим.

Катря подивилася на Луку.

— Ти навіть не привітав мене з поверненням.

Він став, затуляючи мене собою.

— Ти не маєш права бути тут.

— А ти не мав права мене вбивати.

— Я тебе не вбивав!

Її усмішка зникла.

— Ти знав, що таке може статись.

Запала тиша. І я зрозуміла, що це правда. Він не вбив її власними руками. Але він зробив щось, чого ніколи собі не пробачив.

Катря перевела погляд на мене.

— А ти, моя люба, знову прийшла по нього.

— Я тебе не знаю.

— Звісно, ні. Ти ж завжди забуваєш.

Вона простягнула до мене руку. На її пальці блищала обручка. Така сама, як та, що мої батьки подарували мені на мій шістнадцятий день народження, сказавши, що то спадок від моєї прабабусі.

Катря засміялася.

Мені стало лячно. Я спробувала стягнути обручку, але метал вріс у шкіру. Палець обпекло болем.

Лука схопив мою руку.

— Не чіпай її!

— Чому? — запитала я крізь сльози.

Він дивився на обручку так, ніби перед ним була не прикраса, а вирок.

— Тому що це не обручка.

Катря нахилила голову.

— Розкажи їй, коханий.

Лука заплющив очі.

— Це печатка диявола.

У ту ж мить усі свічки згасли.