8

— Ти її вбив?

Він підняв на мене очі. У них не було ані гніву, ані образи. Лише безмежна втома.

— Я дозволив їй померти.

Мені здалося, що повітря в кімнаті стало важчим.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку я можу дати, не прирікаючи тебе на ту саму долю.

Я відступила. Він не спробував мене зупинити. І чомусь це налякало мене більше, ніж якби він силоміць притягнув мене до себе.

— Луко, — покликала Катря. — Відчини. Я замерзла.

Він різко повернув голову до дверей.

— Ти не можеш замерзнути. Ти мертва.

— А ти не можеш кохати. Ти теж не зовсім живий.

Я побачила, як його пальці стиснулися в кулаки.

— Ти привів її сюди, — продовжила жінка. — У нашу спальню. Торкався її так, як колись торкався мене.

Я мимоволі опустила погляд на свої руки. Мені раптом стало нестерпно холодно.

— Скажи їй, що вона не перша, — прошепотіла Катря. — Скажи, скільки жінок ти приводив до цієї кімнати. Скільки разів намагався повернути мене.

Я подивилася на Луку.

— Скільки?

— Жодної.

— Вона каже…

— Вона бреше.

— Тоді чому ти не можеш просто відчинити двері й довести це?

Він наблизився до мене.

— Тому що за ними не Катря.

— Ти щойно сказав, що вона померла.

— Так.

— Тоді хто там?

Він торкнувся моєї щоки.

— Те, що залишилося від неї.

Я хотіла відсахнутися, але його пальці затрималися на моїй шкірі з такою обережністю, що я завмерла.

— Колись я покликав диявола, — сказав він. — Я уклав угоду. Але все вийшло з-під контролю: спочатку я погодився віддати все, крім неї. Потім — усе, аби вона повернулася. А коли зрозумів, що диявол не повернув мені Катрю, було вже запізно.

— Що він повернув?

Адріан подивився на двері.

— Її лють.

За дверима щось зашепотіло десятками голосів – усі вони промовляли моє ім’я.

— Нам треба звідси вибратися, — сказала я.

— Не вийде.

— Тоді знайди інший спосіб!

Лука зняв із шиї тонку чорну нитку, на якій висіла каблучка. Коли він поклав її мені на долоню, я відчула різкий біль у грудях. Світ похитнувся. Кімната зникла.

Я побачила іншу спальню. Білі троянди на підвіконні. Свічки, що горіли в срібних свічниках.

І себе.

Тільки я була іншою. На мені була біла сукня з мереживом, волосся було зібране у високу зачіску. Його руки обіймали мене за талію.

Я стояла перед дзеркалом і посміхалась.

Лука – живий, рум’янцем на щоках та очима, у яких ще не оселилася темрява.

— Катрю, – прошепотів він.

Я повернулася до нього і торкнулася його прекрасного обличчя. Він притиснув мене до себе.

— Якщо я втрачу тебе, то знищу цей світ, аби повернути.

Я поцілувала його. І раптом зрозуміла, що я відчуваю, – кохання. Таке сильне, що воно розривало мене зсередини. А потім видіння зникло.