Наречена до Світанку

7

Голос за дверима пролунав так ніжно, що від цього стало ще страшніше. Я подивилася на Луку, не в змозі вимовити ані слова. Він усе ще дивився виключно на мене.

Він боявся не за себе, а за мене.

— Поясни, — прошепотіла я.

— Не зараз.

— Ні. Ти поясниш мені все! Негайно!

За дверима хтось тихо постукав. Три рази.

— Любий? — покликала жінка.

Лука заплющив очі.

— Замовкни, Катре!

Запала тиша. А потім жінка засміялася.

Я відсахнулася від нього.

— Катря?!

Він не відповів.

— Це одна з форм мого імені.

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко. Я відчула, як усередині мене щось неприємно стислося.

— Ти брешеш.

— Я намагаюся тебе захистити.

— Тоді почни з правди!

Він провів рукою по волоссю й відступив.

— У 1767 році я був людиною, — нарешті сказав він. — Я був молодим графом, жив у цьому замку, володів землями й мав усе, чого тільки міг забажати чоловік мого становища. Але не зовсім.

— Крім кохання?

Він подивився на мене.

— Я мав і його.

За дверима знову пролунав сміх.

— Розкажи їй, Луко. Розкажи, як ти обіцяв мені вічне кохання, казав, що я твоя єдина на все життя.

Його щелепи напружилися.

— Катря була моєю нареченою. Ми мали одружитися першого листопада. Але в ніч перед весіллям вона померла.

— Як?

Він довго мовчав.

— Її знайшли в цьому будинку. Замурованою. В одній зі стін.

Мій погляд мимоволі ковзнув по периметру приміщення.

— Не тут.