6

- Що це було? – запитала я.

- Те, про що тобі не варто знати.

- Чудова відповідь. Особливо від чоловіка, який щойно заявив, що я маю боятися того, хто шкребеться під дверима.

Лука кинув маску на підлогу.

- Ти завжди ставиш стільки запитань?

- Тільки коли мене затягують у проклятий замок, цілують, а потім повідомляють, що за дверима хтось хоче мене забрати.

- Я не затягував тебе сюди.

Я відкрила рот, щоб відповісти, але не знайшла слів. Це була правда. Луїза отримала запрошення.

Він усміхнувся.

- Ось бачиш. Ти сама зробила свій вибір.

- Не радій завчасно.

Його голос раптом став тихішим.

- Але спочатку я хочу, щоб ти була в безпеці.

Він відчинив потаємні двері в стіні. Ми пройшли вузьким коридором та опинились у спальні. Я очікувала побачити щось моторошне.

Натомість кімната виявилася світлою та чистою: високе ліжко, багряні напівпрозорі гардини, світлі стіни. І так само купа свічок навкруги.

Вікно було відчинене – тому в приміщенні витав запах дощу.

- Це твоя спальня? – запитала я.

- Одна з них.

- Скільки їх у тебе?

- Достатньо.

- Звісно. Бо навіщо одна спальня, якщо можна мати цілий замок?

Він тихо засміявся.

- Мені подобається твоя здатність жартувати в небезпечних ситуаціях.

- А мені не подобається, що ти не говориш, хто ти.

- Не можеш же ти вимагати від мене досконалості.

Я закотила очі.

Він зачинив потаємні двері, і ми залишилися самі. Принаймні я сподівалася, що самі.

- Тут ми будемо до ранку? – запитала я.

- Якщо пощастить.

- Ти вмієш заспокоювати жінок.

- Зате я вмію їх цілувати.

Я ненавиділа те, як легко він відволікав мене від страху.

- Перестань так на мене дивитися, – промовив він, не обертаючись.

- Як?

- Наче вже вирішила, що я тобі подобаюся.

- Ти неймовірно самовпевнений.

- А ти досі не заперечила.

Я склала руки на грудях.

- Можливо, я просто милуюся твоїм обличчям. Треба ж визнати: природа була до тебе несправедливо щедрою.

Він повільно повернувся.

- Природа тут ні до чого, Катерино.

Його очі блиснули в напівтемряві.

- Це робота диявола.

- Твоя скромність мене вражає.

- Я не скромний. Я чесний.

Він підійшов ближче.

- І зараз я чесно скажу тобі дещо, що тобі не сподобається.

- Слухаю.

- Я хочу знову тебе поцілувати.

Моє серце пропустило удар. Він не торкнувся мене. Просто стояв переді мною, чекаючи на відповідь.

- То чому не цілуєш? – запитала я.

Він подивився мені в очі.

- Тоді я почну боятися завтрашнього дня.

- Чому?

- Тому що захочу, щоб ти залишалася й після світанку.

Я більше не мала бажання жартувати. Я торкнулася його щоки, провела пальцями по лінії вилиці. Його шкіра була холодною, але цього разу я вже не здригнулася.

- Ти справді не маєш серцебиття? – тихо запитала я.

- Справді.

Лука обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Воно вибилось з моєї зачіски.

- Можна? – запитав він.

Я знала, що він має на увазі.

І цього разу не змусила його чекати.

- Можна.

Його поцілунок був повільним і майже ніжним. Він торкнувся моєї щоки, а тоді обережно обійняв за талію. Я поклала руки йому на плечі й відчула, як напруга, що тримала мене весь вечір, нарешті почала відступати.

За вікном завивав вітер. А старий замок ніби завмер, прислухаючись до нас. Я відсторонилася першою.

- Ти завжди такий холодний?

Він провів великим пальцем по моїй щоці.

Я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи це попередження.

- Ти мене лякаєш.

- Я знаю.

- Але я не хочу, щоб ти відходив.

Він заплющив очі.

На його обличчі промайнула така мука, що я мимоволі торкнулася його руки.

- Що не так?

- Ти не розумієш, що робиш зі мною.

- Тоді поясни.

Він повільно видихнув.

- Ти змушуєш мене згадувати, яким я був до того, як перестав бути людиною.