5

Я не повинна була його хотіти.

Це була перша думка, яка промайнула в моїй голові, коли Лука доторкнувся своїми вустами до моїх.

- Ти тремтиш, – прошепотів він.

- Тут холодно.

- Брешеш.

Його усмішка була нестерпною. Самовпевненою, хижою, сповненою тієї небезпечної чарівності, яка змушувала мене забувати всі розумні аргументи.

Він повільно провів поглядом по моєму обличчю, затримався на губах і знову подивився в очі.

- Ти боїшся мене?

- Так.

- І все одно не відводиш погляду.

- Можливо, я просто хочу зрозуміти, що ти таке.

- А якщо відповідь тобі не сподобається?

Я підняла підборіддя.

- Тоді принаймні знатиму, від кого чи від чого мені тікати.

Він тихо засміявся.

- Маленька брехуха.

Його пальці торкнулися мого підборіддя. Він не змушував мене дивитися на себе – лише ледь помітно повернув моє обличчя, і я раптом усвідомила, наскільки мало простору залишилося між нами.

Ми досі були посередині зали з завмершими гостями.

- Якщо ти справді хочеш, щоб я відійшов, просто скажи.

Я відкрила рот, але слова застрягли в горлі. Він чекав. Не посміхався. Не торкався мене. Не намагався скористатися моїм розгубленням.

І чомусь саме це позбавило мене останніх залишків самовладання.

- А якщо я не хочу, щоб ти йшов?

Його погляд потемнів.

- Тоді не провокуй мене запитаннями, на які не готова почути відповіді.

- А якщо я готова?

- Ти навіть не уявляєш, до чого саме.

Я поклала долоню йому на груди. Під тонкою тканиною сорочки не відчувалося серцебиття.

Ні єдиного удару.

- У тебе немає серця, – прошепотіла я.

- Є.

Мені слід було прибрати руку. Натомість я вчепилася пальцями в тканину його сорочки. Він опустив погляд на мою руку, а тоді повільно нахилився.

- Остання можливість передумати.

- Ти завжди такий нестерпний?

- Тільки з жінками, які мені подобаються.

- А я тобі подобаюся?

Він усміхнувся самими губами.

- Ти навіть не уявляєш наскільки.

І цього разу я поцілувала його першою. Його губи виявилися холодними, але поцілунок зовсім не був таким.

Він завмер лише на мить, ніби моє рішення застало його зненацька. Потім його рука лягла мені на талію, притягуючи ближче, а друга обережно торкнулася потилиці.

Я заплющила очі. Усе навколо зникло. Залишилися лише його губи, дивне відчуття, ніби я стою на самому краю прірви й замість страху відчуваю запаморочливе бажання зробити ще один крок.

Коли він відсторонився, я мимоволі потягнулася за ним. Він помітив. Звісно, помітив.

- Ось воно як, – прошепотів він.

- Що?

- Ти небезпечніша, ніж здаєшся.

- А ти занадто багато говориш для чоловіка, який щойно цілувався зі мною.

Він поцілував мене знову. Цього разу повільніше. І ми опинились в іншій кімнаті.

Його пальці ковзнули по моїй талії, зупинилися на спині. Я відчула, як він ледь помітно здригнувся, коли я провела рукою по його волоссю.

- Не роби так, – прошепотів він мені в губи.

- Як?

- Ніби я звичайний чоловік.

Я відсторонилася настільки, щоб побачити його очі.

- А ти хочеш, щоб я боялася тебе?

- Я хочу, щоб ти розуміла, з ким граєш.

- Тоді перестань говорити загадками.

На мить його обличчя стало серйозним. Він поцілував мене в кутик губ.

- Скажи мені своє ім’я, – попросив він.

Я назвала його. Він повторив його так тихо, ніби пробував на смак щось заборонене. А тоді завмер. У коридорі згасли всі свічки.

- Тобі потрібно йти, – промовив він.

- Щойно ти казав, що хочеш, аби я залишилася.

Він подивився на мене. І вперше за весь вечір у його очах з’явився справжній страх.

- Я хочу, щоб ти залишилася живою.

За дверима пролунав жіночий сміх. А потім голос, до болю схожий на мій власний, прошепотів:

- Відчини. Я знаю, що ти цілуєш її.

Лука повільно відступив від дверей і став переді мною.

- Що б ти не почула, – сказав він, не відводячи погляду від дверей, – не відповідай.

- Хто там?

- Те, що приходить по жінок, які закохуються в мене.