4

Головна зала – така ошатна і справді нагадує частину королівського замку. Помітно, що підлога зазнала реставрації так само, як і стіни. По периметру зали розставлені свічники. Кожен канделябр є самостійним витвором мистецтва. На вікнах відсутні гардини, що зменшує ризики виникненню пожежі.

- Кеті, ти подивись навкруги! Це ж просто…просто… Я навіть не знаю, як пояснити… Я так рада, що ми сьогодні з тобою тут. З днем народження!

Луїза міцно обійняла мене, але в мене так само зробити не вийшло – її крильця на спині не давали змогу просунути руки.

- Ходімо! Нам треба на людей подивитись і обов’язково себе показати. Ми сьогодні такі фантастично гарні, Кеті!

- Так, дякую, Луїзо.

В приміщенні вже купа людей, зважаючи, що вечірка ще офіційно не розпочалась. Хтось спілкується, регоче, хтось куштує наїдки з тарілок, які знаходяться на столах біля правої глухої стіни. Пунш у великій чаші розміщено там же. Дивно, що поки що танцювати ніхто не прагне.

- Кеті, я піду подивлюсь, що можна вхопити. Ти сказала, що пунш не будеш. Тож…

- Я поки що пороздивляюсь картини на стінах.

- Дякую!

І Луїза, підстрибуючи, майже як фея, що летить, швидко попрямувала до смаколиків. Здається, що більшість гостей вже будуть не готові танцювати ще до початку танцювальної частини.

До речі, музика постійно супроводжувала присутніх у залі. Вона линула звідусіль, а музик я досі не помітила. Мелодія не звучала сучасно, чи взагалі мала відношення до якогось жанру. Вона здавалась просторовою – поза межами реальності та часу.

Сотні свічок відкидали навколо химерні тіні. У повітрі змішалися голоси людей. Але я все рівно чула музику.

Я прийшла сюди заради розваги. Принаймні так я переконувала себе, поки не побачила ЙОГО.

Він стояв біля трону. Чорна сорочка облягала широкі плечі, верхні ґудзики були розстебнуті, а на обличчі застигла усмішка людини, яка давно знає всі чужі таємниці.

Його маска – чорна, абсолютно щільна. Здавалось, що вона є невід’ємною частиною його обличчя. Але найстрашнішим було не це: його погляд – темний, нерухомий, хижий.

Він дивився на мене так, ніби серед сотень гостей бачив лише одну жінку. Ніби я була не випадковою незнайомкою, а кимось, кого він шукав дуже довго.

Я відвела очі. Але за кілька секунд знову подивилася на нього.

Він усміхнувся і рушив до мене.

- Ви завжди так дивитеся на незнайомців? – запитала я, коли він зупинився поруч.

- Лише на тих, хто є цікавим для мене.

Його голос був низьким, оксамитовим. Він не підвищував його, не намагався перекричати музику. Навпаки, говорив так тихо, що я мимоволі нахилилася ближче.

- Самовпевнено.

- Ви навіть не уявляєте наскільки.

Він подав мені руку.

- Один танець?

- Хіба вечірка вже офіційно розпочалась?

- Це вирішую тільки я.

Я мала відмовити. У його усмішці було щось неправильне, у спокої – щось неприродне. Я не знала його імені, не знала, звідки він прийшов, і не розуміла, чому поруч із ним мені одночасно хотілося втекти й залишитися.

Саме тому я вклала свою долоню в його. Його пальці були холодними. Не прохолодними, як після осінньої прогулянки, а крижаними.

- Ви замерзли? – запитала я.

- Ні.

Він притягнув мене ближче.

- Просто давно нікого не торкався.

Музика змінилася. Повільний ритм розлився залом, наче темна вода. Його рука лягла мені на талію, друга переплелася з моєю. Ми рухалися серед масок, свічок і тіней, а він дивився мені просто в очі.

- Як вас звати? – прошепотіла я.

- Лука. Але цієї ночі імена не мають значення.

- А що має?

Його погляд опустився до моїх губ.

- Бажання.

Я відчула, як щось усередині мене здригнулося. Він не торкався мого обличчя, не намагався поцілувати. Лише тримав мене за талію, дозволяючи відстані між нашими губами стати майже нестерпною.

- Ви завжди так спокушаєте жінок? – запитала я.

- Ні.

- Чому ж тоді я?

Моя невпевненість далась взнаки. Він нахилився до мого вуха.

- Бо ви єдина в цьому залі, хто не зачарований цим замком.

Я завмерла. Він відсторонився й усміхнувся – свічки згасли. Музика замовкла. Я відчула, як його пальці міцніше стиснули мою руку.

За мить свічки спалахнули знову.

Але люди навколо більше не танцювали. Вони стояли нерухомо, повернувши до нас свої обличчя. Я намагалась серед натовпу знайти рожеву хмарину з блискітками – Луїзу. Але мені це не вдалось зробити. Мою увагу привернуло те, що замість масок в гостей вечірки були бліді, незворушні обличчя з очима, у яких не було ані зіниць, ані райдужок – лише білок.