Розділ 9. Зміїний цар.

Я лежала, збираючись із силами та думками, і раптом знову почула, як відчиняються двері. І хто цього разу? Горезвісний наречений-змій?

Якийсь час я вагалася між бажанням влаштувати грандіозний скандал, чого вимагали почуття, і логічним розумінням, що слід прикинутися переляканою і на все згодною, щоб не викликати підозр. Якщо це наречений, то поплачу йому в жилетку, попрошу показати світ, в якому мені доведеться жити, а сама тим часом оглянуся, підготую шляхи для втечі. Ймовірно, вдасться схилити на свій бік Нату, все ж вона, що б не говорила, а людина. І я бачила, що вона мені співчуває.

Поки я міркувала, лежачи на ліжку і вдаючи непритомку, незнайомець, який тільки-но увійшов, різким рухом ухопив мене за зап'ястя, потримав, мабуть, рахуючи пульс, потім відтягнув повіку і притиснув щоки, щоб я відкрила рот. Не дивно, що ці дії мене страшенно обурили і я вдарила незнайомця долонею по обличчю – і тільки потім почала розглядати темноволосого чоловіка з досконалими рисами, і добрими розумними очима. Ніякого хвоста у нього не спостерігалось, але я одразу зрозуміла, що це – представник змійного народу, тільки у людській іпостасі. Про це кричала його занадто ідеальна зовнішність, міцна накачана фігура, його рухи, то стрімкі, то завмираючі.

Одночасно з розглядуванням я вигукнула:

- Та що ви творите?!

- Вибачте, василисо, - потираючи долонею почервонілу щоку, незнайомець вклонився, швидше жартівливо, ніж шанобливо. - Несподівано, так...

- Ви мене торкалися!

- Я – лікар, василисо, і просто хотів з'ясувати ваш стан. Ната сказала, що ви прокинулися, але ви лежали нерухомо, і я подумав, що ви знову втратили свідомість. Ще раз приношу свої вибачення.

- Та годі, - махнула я рукою, трохи заспокоївшись, що це не небажаний наречений. - Якщо ви лікар, то поясніть, чому у мене крутиться голова? І ще... Мене сьогодні сильно вдарили в живіт... Можливо, щось пошкодили...

- Не хвилюйтеся, василисо, - голос Асклепія звучав рівно і заспокійливо. - До вас був застосований так званий «дотик трьох точок», який вимкнув ваші розум, тіло і почуття. Його вплив відчувається, як удар, але насправді ніякого удару не було. Отже, ви не могли постраждати. А швидше повернутися до вашого звичного стану допоможуть ось це ліки...

З цими словами лікар пройшов до однієї із вбудованих шаф, налив щось у склянку і приніс мені.

- Що це? - з побоюванням понюхала прозору рідину.

- Всього лише електроліти, василисо. – Повірте, вам стане легше...

- Гаразд, - про користь електролітів я мала певне уявлення, тому випила вміст, що-що, а труїти мене точно не будуть, не для того викрадали.

- От і добре, - потягнув мене за руку Асклепій, - тепер ви зможете встати, щоб зустріти Його Величність належним чином.

- Його Величність? Він сам прийде, щоб повідомити мені, яка доля мене чекає?

Втім, чому я дивуюся? Адже він особисто «замовив мене» більше двадцяти років тому і особисто з'явився на поверхні землі, щоб забрати «замовлення». Але ж не для себе?

Перед очима промайнув образ Аспіда, холодний і неприємний, незважаючи на правильні риси. Та у мене від одного спогаду стиснулося серце і мурашки, ні, не мурашки, а терміти побігли по тілу. Тільки не це!

У порівнянні з монархом лікар здавався ідеалом краси і співчуття.

- Асклепію! Скажіть же, що цар викрав мене не для себе!

- Наскільки я знаю, Його Величність не викрадав вас, а отримав обіцяне вашою матір'ю. Вона була чудовою жінкою, правда, занадто наївною і довірливою...

- Ви знали мою маму, Асклепій?! Так, точно, ви ж уже давно служите при палаці... Ви бачили мою маму!

Змій на знак згоди опустив голову і прикрив очі.

- То знайте ж! - вигукнула я. - Через цього вашого царя моя мама все життя страждала! І зараз вона залишилася зовсім одна! Зовсім одна, розумієте?! Безпомічна і хвора!

- Його Величність врятував вашій матері життя, василисо, - спокійно заперечив лікар. - За його наказом я вилікував переломи, отримані цією необережною жінкою, і поставив її на ноги. Все має свою ціну. Зараз я повідомлю Його Величності, що ви вже одужали...

Асклепій рушив до виходу, а я закричала йому вслід:

- Але я не річ, якою можна розплатитися! Я - людина! Я - особистість!

Змій коротко кивнув, затримавшись на порозі, і зачинив за собою двері.

От же ж!.. Ще один представник підземної раси, який не вважає людину особистістю! Від такого допомоги не дочекаєшся... Заради свого монарха готовий на все! Для таких, як він, людина – річ безсловна, а жінка – тим паче! Сексист! Як з ним бідолашна Ната живе? А ще й каже, що у неї все добре, що не хоче повертатися на землю...

Всередині мене все кипіло і було готове виплеснутися. Та хоч і на самого царя-викрадача. Так, згодна, моїй мамі він врятував життя і допоміг відновитися після травм. Але добрі справи слід робити просто так, заради примноження добра в світі, а не вимагати за порятунок віддати ненароджену дитину!

Бідна моя матуся... Єдине, що втішає, це те, що вона зараз не вдома, одна, в паніці, а в лікарні, де за нею доглянуть, де їй допоможуть. І вона ще не знає, що мене викрав зміїний цар. Хоча, швидше за все, здогадується. Але в лікарні їй не дозволять наробити дурниць. Заспокійливі уколи, все таке... А потім я повернуся. Знайду спосіб втекти з підземного царства і повернуся! Чекай на мене, матусю...