Розділ 7. А я не можу повірити...

Влаштувавши маму в лікарні, я автобусом повернулася додому. Братів Полозових біля під'їзду вже не було. Просто пішли, зрозумівши, що ловити нічого, чи шукають мене? Лікарень багато, шукати довго будуть. Добре, що ми розминулися. Мені зараз зовсім не до них, так тужно...

Непоспіхом піднялася ліфтом і зайшла в квартиру. Як же порожньо без матусі! Скільки себе пам'ятаю – вона завжди була вдома. Без неї будинок втратив душу і вже не був таким рідним. Але це ж все тимчасово. Маму підлікують і все буде як раніше, навіть краще.

Я вчинила правильно.

І все ж ця порожнеча, буквально, душила. Потрібно було чимось себе зайняти. Я виклала речі з валіз і рознесла по місцях, дістала котлету, поклала, як любила, між двома шматочками хліба. Навіть апетит зник. У голові крутилося, що ці котлетки приготувала для мене матуся з любов'ю, а я її в психлікарню здала.

Щоб менше думати, пішла в свою кімнату, лягла на ліжко, підклавши під злегка ниючу ногу подушку, дістала збірку легенд. І, занурившись у минуле, дбайливо збережене людською пам'яттю, навіть змогла на деякий час забутися.

Легенди розповідали про зміїв, що мешкали у печерах по Дніпру, дуже реалістично, із зазначенням дійсно існуючих місць! Це не могло бути простою вигадкою!

Нижче порога Гадючого, навпроти Гадючої балки на острові була печера, де жив змій з трьома головами. Коли він злітав, то сяяв на весь світ...

На острові Перун знаходилася печера, де рептилії оселилися ще до народження Христа. За розповідями, господарем печери був семиголовий змій, який ловив дівчат і жив з ними, а чоловіків пожирав. Богатир вбив його і врятував викрадену царівну. У пізні часи дід Вінниченко, чаклун, ходив туди і розповідав, що в печері спочатку двері залізні, потім – золоті. Всередині неймовірна краса, стоять срібні столи, а глибше в печері – золоті. Але ж цей острів дійсно існував навпроти села Петро-Свистунового Вільнянського району Запорізької області, тільки зараз він затоплений водами водосховища!

А ось знайшла і про острів Таволжанський, біля нього була скеля, де жив цар-змій з трьома головами. Розповідають, що якийсь витязь вкрав у нього дочку і відвіз її по Дніпру вниз, до Чорного моря. Зрозуміло, що після такого змій розлютився на весь людський рід і став літати по окрузі, вишукуючи жертв. А саме про цей острів і скелю біля нього, що з'явилася з води, коли Дніпро через посуху обмілів, розповідала мама. Так невже її видіння могли бути не просто видіннями? Може, і правда, вона зустрілася з дивом? А ми... А я... здала її в психлікарню!

Ні, ні... Навіть якщо зміїний народ і жив у наших краях у давні часи, то вже ніяк не в наші дні. Не може бути такого...

Не реально...

І все ж... Завтра ж піду до мами і ще раз поговорю з нею...

А вже про саму Хортицю скільки легенд!  Біля урочища Чорна скеля, його ще називають Січові Ворота, в північній частині острова з боку сивого Дніпра розташований масив скель, який називається Вищою Головою. Там, у гранітній скелі, є ущелина, доступ до неї ускладнений, можливий тільки з боку води, тому дістатися до неї можна тільки за допомогою човна. Тому це місце практично ніхто не відвідує...

Так я ж у цьому місці і була! Саме там я провалилася в ущелину, лежала з вивихнутою ногою і готувалася до смерті! Там бачила двох шалено прекрасних, хоч і моторошно було, істот, вище пояса – люди, нижче пояса – гігантські змії.

Від хвилювання мене почало бити дрібне тремтіння. Адже саме там і знаходиться Зміїна печера, в якій, згідно з розповідями місцевих старожилів,  жив змій навіть ще за часів запорожців! Правда, він був мирним, козаків не чіпав, хоча і показувався часто, освітлюючи Дніпро. Запорожці його не боялися. А коли Січ припинила своє існування і козаки покинули острів, змій засумував і довго кидав камені на Чорну скелю...

Що там говорила Королева з казки Льюїса Керролла «Аліса в Країні Чудес»?

Вона говорила: «В інші дні я встигала повірити в десяток неможливостей до сніданку!»

А я вже стільки часу не можу повірити в одну єдину неможливість: існування в наші дні народу нагів, або, якщо по-нашому – розумних зміїв-перевертнів. Я навіть вже майже повірила, що вони існували раніше. Але ж не сьогодні!

І тут мої роздуми перервав дзвінок у двері.

Неохоче відклала я книгу і навшпиньках підійшла до дверей, щоб подивитися у вічко. Цілком можливо, що це брати Полози, а мені не хочеться зараз ні з ким спілкуватися.

У вічко було видно, що хтось стоїть, але не видно, хто. Гість був, мабуть, дуже високий. Як казала мама про сьогоднішній візит зміїного царя. Я струснула головою. Якесь марення. Адже не може бути...

- Відкривай, Таїсіє!

Голос здався мені напрочуд знайомим... Але я не поспішала відгукуватися.

- Таїсія! Я знаю, що ти за дверима!

Таємничий гість відійшов на пару кроків і я побачила... нашого нового викладача, який сьогодні заміняв травмованого Нудилу. Асмодій Асмодійович.

- Так, зараз-зараз...

Спрацювала звичка слухатися вчителів - і я відчинила двері, навіть не замислившись, навіщо йому було приходити до студентки, яку він не знає і знати не може. Та я нічого й не накоїла...

- Ось і розумниця, - переступив поріг Асмодій Асмодійович, зараз, коли я бачила його близько-близько, він виявився набагато вищим, ніж здавався у великій аудиторії. – Добре, що відкрила двері. Я б все одно виніс їх одним поштовхом. Просто шкода стало твою матір. Де вона, до речі? – кинув погляд туди-сюди.