Розділ 6. Нові перипетії.

На заняття я сьогодні визбиралася раніше, аб ние було, як вчора. Вчора я прийшла пізно, і довелося сісти за вільний стіл майже під носом у викладача. Зараз я першою зайшла в аудиторію і вибрала місце біля стіни, щоб поруч ніхто не сів, не в перших рядах, але і не на гальорці, десь посередині. На стілець коло себе кинула рюкзак і, як тільки в дверях з'явилася Мирослава, покликала її:

- Мірко, привіт! Давай до мене!

Подруга продефілювала, роздаючи по дорозі привітання і посмішки, і примостилася поруч.

- Привіт, Таюсик! Ти сьогодні бадьора, на відміну від деяких, - і показово позіхнула.

- Ви ще довго гуляли?

- Та не дуже. Після твого від'їзду і брати Полози зникли по-англійськи, не прощаючись. А без них стало якось нудно...

- Мір, минулого року ніяких Полозів не було, і нудьгувати не доводилося!

- Так, звичайно. Але вони такі класні...

Згадай про чорта... На порозі аудиторії з'явилися два занадто привабливих обличчя новеньких. Блондинчиків зустрічали весело, вітаючись і з'ясовуючи, куди вони вчора так раптово поділися. Ті ліниво віджартовувалися, але про мене ні слова. Ось і я вирішила подругу не засмучувати й не розповідати, що вони мене проводжали до самої квартири. А то ще підуть непотрібні розмови...

Добре, що я прийшла рано. Тепер позаду мене сиділа руда Анка, попереду – заучка-очкарик Валера, праворуч – Мирослава, а ліворуч надійно захищала стіна.

І, думаєте, мене це врятувало?

Олег, чарівно посміхаючись, запропонував Аньці помінятися місцями, мовляв, йому подобається сидіти біля стіни. Та, розтанувши, звичайно ж погодилася. Очкарика Валеру Савелій просто пересадив, скомандувавши:

- Хлопчик, зникни.

І той слухняно перебрався на вільне місце.

Рука Олега легенько потягнула мене за волосся.

- Та ну! - сердито прошепотіла я, обернувшись. - Ми що, в першому класі - смикати за кіски?

Полоз посміхався задоволено, немов кіт, котрий нашкодив, якого спіймали на гарячому, але все одно не покарають, бо котиків не можна карати. Вони ж бо кооотики, їм усе дозволене.

- Колючко, привіт! - голос Савелія змусив мене повернутися до нього. - Не дуйся. Тобі це не личить.

- Та ну вас...

На щастя, викладач, який увійшов, позбавив мене від подальших розмов, але я просто шкірою відчувала глузливий погляд Олега, та й Сава раз у раз косо поглядав, посміхаючись своєю чарівною усмішкою.

От причепилися...

Цілий день я намагалася з усіх сил уникнути уваги братів. Міра, навпаки, наполегливо цієї уваги домагалася. На великій перерві я навіть не пішла обідати, а просто втекла до бібліотеки, як до найтихішого і найспокійнішого місця в усьому універі.

Велика кількість книг мене завжди зачаровувала. Я без будь-якої мети просто йшла між рядами стелажів, іноді торкаючись долонею старих палітурок, як раптом з ряду книг висунулася одна, а у просвіті за нею з'явилося обличчя молодшого Полоза:

- Ось цю візьми, не пошкодуєш.

Я машинально підхопила книжку, поки вона не впала на підлогу. Прочитала назву.

«Савур-могила. Легенди і перекази Нижнього Подніпров'я» Це була збірка місцевого фольклору кількома відомими дослідниками минулого. І звідки братам відомо, що саме мене цікавить?

- Спа... - почала я, згадала вчорашнє «спасибі» не відбудешся» і виправилася: - Дякую. Ось прямо зараз і почну читати. Тільки, будь ласка, не треба мене відволікати.

Олег хмикнув, але нічого не відповів. А я притиснула до себе томик і рвонула в читальний зал, сіла біля вікна, абсолютно не вірячи, що мене залишать у спокої. Але, на мій подив, брати за мною не пішли, хоча я чула, як вони розмовляли з бібліотекаркою. Напевно, прийшли за підручниками.

Почала гортати збірку, але повністю зануритися в читання, коли зовсім поруч ці чортові Полози, було неможливо.

І все ж, як Олег здогадався, яка тема мене приваблює? Я ласкаво провела пальцями по корінцю книги, розкрила її. Адже, реально, цікаво познайомитися з народною творчістю саме нашого краю. Про кожну легенду вказано, ким, коли і де саме вона записана, і це надає переказам особливого реалізму. Яку роботу проробили дослідники! Адже все це могло виявитися забутим, розчинитися в плині часу назавжди!

Я гортала книгу, і мої очі виловлювали назви, пов'язані зі зміями та відомими мені географічними назвами. «Зміїна нора», «Змій на Хортиці», «Зміїна скеля», «Змій з трьома головами», «Зміїні сліди»...

Адже це – реальні свідчення того, що в наших краях жили родичі нагів і в досить великій кількості! Не може бути, щоб така кількість свідчень виявилася лише вигадками. Людям в давнину не до фантазій було, що бачили, те й розповідали, що чули, те й передавали далі.

- Тая, не запізнися на лекцію, а то Нудило у тебе іспит, точно, не захоче приймати! - почувся насмішкуватий голос Савелія.

- Не запізнюся!

Не хочеться відриватися від книги, а треба йти, старший Полоз правий. Нудило й так на мене злий. Візьму з собою, почитаю ввечері.