Розділ 5. До біса видіння!

Як повз вікна таксі пролітали будинки, пішоходи, зустрічні автомобілі, так і в моїй голові миготіли різні безглузді думки. Навіть про двох маніяків, які викрали невинну дівчину, щоб зробити з нею все, що забажають. Дякую логіці, яка наполегливо втовкмачувала запаленому мозку, що маніяки не вступали б до університету заради того, щоб викрасти на очах у всієї групи чергову жертву.

Хоча... Чому вони залишили місто, де вчилися раніше? Може, замітали сліди? Та й ніхто з групи не бачив, що я поїхала разом з ними...

Тьху ти!

Брати, не підозрюючи про мої детективні теорії, поводилися надзвичайно спокійно і навіть розслаблено. Олег грався пасмом мого волосся, що лежало на плечі. Савелій злегка терся стегном об моє стегно.

- Еее... Хлопці, а що ви тут робите? Це моє таксі! - нарешті, прорізався голос.

- Що-що, Колючко? – обернувся до мене Сава.

- Що? Ви? Робите? У моєму? Таксі?! – чітко вимовляючии слова, повторила.

- А, ти про це? Так ми тебе проводжаємо. Не можна такій вродливій дівчині одній подорожувати нічним містом.

- Досі було можна, а тепер не можна?

- Досі у тебе не було нас.

- Е-п... – замовкла я, не знайшовши, що відповісти.

Вони, значить, у мене?

- Та поясніть же цей дивний інтерес до моєї особи! – не стримавшись, вигукнула я.

- А що тут дивного? – здивувався Олег. – Хіба молодим розумним чоловікам не може сподобатися красива дівчина з сильним характером?

- І, взагалі, «ми відповідальні за тих, кого приручили», - процитував «Маленького принца» Савелій.

- А це до чого було сказано? Ніхто мене не приручав! І я вам не домашня тваринка, щоб так висловлюватися!

- Та вибач, вибач, - дав відступної старший Полоз. - Не думав, що слова такого класика, як Екзюпері, могли тебе образити.

- Не думала, що ти захоплюєшся класикою! - ляпнула я і одразу ж ляснула себе по лобі долонею, подумки, зрозуміло.

Адже мої слова теж можуть образити людину. Насправді, я дуже навіть тактовна і намагаюся не грубіянити. Чому в присутності братів Полозів у мене повністю перекривається розсудливість? Чому я починаю поводитися грубо і зухвало, немов захищаюся?..

- У тебе смартфон вже давно пищить, не чуєш? – прорвався крізь пелену думок голос Олега.

- Так... Дякую...

Я дістала смартфон і побачила чотири повідомлення від мами. Зрозуміло, вона вже хвилювалася. Кинула погляд у вікно – ми вже під'їжджали до будинку, благо, недалеко було від клубу. Судячи з усього, ніхто викрадати мене не збирається.

- Це мама, – пояснила я, хоча ніхто мене і не питав. – Хвилюється. Зараз напишу їй, що майже вдома...

«Вже під'їжджаю!» – набрала повідомлення.

Таксі загальмувало біля під'їзду. Я потягнулася до сумочки, щоб розрахуватися, але Савелій уже сунув таксисту купюру, кинувши недбало:

- Решти не треба.

А Олег тим часом вийшов з машини і галантно простягав мені руку, немов принцесі, яка виходить з карети. Я до такого не звикла, але сперлася на простягнуту руку.

- Дякую, - і обернулася до Савелія, який якраз підходив. - Не треба було... У мене є гроші... Давай я віддам...

Зібралася лізти в сумочку, але рука старшого Полоза м'яко зупинила мене.

- Забудь, Колючко!

Мені було ніяково. Він не повинен за мене платити, адже між нами нічого немає. Ми, взагалі, тільки сьогодні познайомилися... І, взагалі, не люблю бути в боргу...

Напевно, останнє речення я сказала вголос, тому що Савелій заперечив:

- Ти нічого і нікому не винна, Тая! Це просто жест дружби. Чому б не заплатити за таксі для гарної дівчини?

І що ж далі? У голові знову закрутилися тривожні думки. На що брати розраховують? Що я покличу в гості?

- Треба було таксі вам не відпускати... - прошепотіла, задумливо. - Я до себе не можу запросити... У мене мама... хворіє...

- Та не хвилюйся ти, Колючко, ми в гості не напрошуємося. Просто проводимо до дверей квартири, щоб точно ніхто не образив.

І з чого така турбота?

Я ще трохи запанікувала через темні під'їзди і тісні ліфти, хоча раніше ніколи себе на панікерстві не ловила, і пішки через пів нічного міста могла пройти, не замислюючись. Але нічого, крім теплої долоні Олега на талії, не сталося. Ліфт не працював і довелося пішки підніматися на сьомий поверх.

На другий я ще піднялася, а далі ще не зовсім здорову ногу ніби заклинило. Олег, довго не роздумуючи, підхопив мене на руки і бадьоро закрокував сходами вгору. Савелій тільки хмикнув у нього за спиною. Я відкрила рота, щоб обуритися, але не знайшла слів. Потрібно дякувати, а не обурюватися. Я б ще півгодини лізла до своєї квартири і нога знову розболілася б.

Але десь в районі шостого поверху я постукала по плечу молодшого Полоза...

- Что таке, маленька?