Розділ 3. Казки і не казки.

Давно я не читала казок...

Мене зараз цікавило одне питання, і ці зразки усної народної творчості дали мені на нього відповідь. Переглянувши обидві збірки, я з'ясувала, що досить часто в наших казках зустрічається Змій, як антагоніст головного героя. Правда, в українських казках Змій не завжди є «абсолютним злом». Все неоднозначно. І в багатьох історіях він описується як людина! Наприклад, навідуються до нього гості, а він сидить на ганку і п'є чай. Або сторожить свою дочку, щоб не вкрав заїжджий молодець. Або сам приходить в людське поселення, щоб забрати наречену...

В принципі, якщо розібратися, то нашого героя-антагоніста можна розділити на два типи. Перший – Змій архаїчний, символ хаосу, такий собі ящір, що проживає на своїй території, люто охороняючи її кордони. Дикий звір. Іноді такий змій впадає в гнів і починає шкодити людям, нападаючи на поселення, спалюючи будинки, викрадаючи худобу.

Але другий тип – Змій, що володіє рисами і зовнішністю людини. Любитель дорогоцінних каменів, мудрець і філософ. Він не посягає на чужі землі і володіє лицарською шляхетністю. Він не нападає на головного героя, який прийшов до нього, а запитує, битися він прийшов чи миритися. В процесі бою пропонує відпочити, іноді запрошує героя пообідати з ним, іноді дає йому завдання. А коли герой виконує ці завдання, то чесно повертає дівчину, за якою той з'явився. Тобто, його не можна назвати підлим або підступним.

Та й дівчата, яких громада відсилає Змію на відкуп, не ревуть білугою, а серйозно готуються до нового життя, прихоплюють із собою скриню з одягом і різними потрібними речами. Тобто, розуміють, що «жерти» їх ніхто не збирається.

А ще український Змій характерний тим, що має чисто людські почуття. Часто закохується в дівчину, яку йому надіслали у вигляді відкупу, пропонує їй стати його дружиною.

І зустрічалися такі Змії, як я розумію, по всій Україні. У Чугуївському районі Харківської області навіть є місто – Зміїв.

То невже український Змій і легендарні наги – одна і та ж істота?

Від роздумів мене відволікла вібрація смартфона.

У бібліотеці розмовляти не можна, тому телефон я поставила на віброрежим. Дзвонила мама, втім, я й не сумнівалася. Вона знає, о котрій у мене закінчуються заняття, і вже хвилюється, чому я досі не повернулася з універу.

«Ма, я в бібліотеці, – вибила SMS. – Все гаразд, вдома буду за пару годин».

«Добре, люба, я чекаю! Цьом-цьом!»

Я вже збиралася повернутися до читання, як з'явилося повідомлення від батька. Після того, як він пішов від нас, ми бачилися дуже рідко. Іноді розмовляли по телефону, але частіше просто спілкувалися sms-ками, щоб мама не чула і не засмучувалася. Після моєї травми ми не зустрічалися жодного разу, тому що з дому я одна не виходила.  До лікарні на відновлення ноги мене супроводжувала мама. Вона поривалася і в універ свою донечку відвозити і забирати з нього, але тут я вже заперечила, адже ходжу вже майже нормально. Тож, можна сказати, що сьогодні я вперше вийшла без супроводу і, гадаю, батько хоче скористатися моментом, щоб мене побачити.

«Привіт, донько! Ти сьогодні вже в університеті?»

«Так, тату, привіт!»

«Можемо зустрітися?»

«Можемо».

«Коли за тобою заїхати?»

«Вже вільна. Можеш заїжджати», – вибила я sms-ку.

Все одно вже настрій на читання  казок перебили.

«Я недалеко від твого універу. Виходь»

«Ок».

Я поклала томики на поличку і зібралася йти.

«Тая, ось, візьми, почитаєш вдома. Я вже на тебе записала», – Матильда простягнула мені кілька книжок.

Напевно, помітила, про що я читала, коли приносила лавочку, і підібрала подібну літературу на свій розсуд. Сперечатися з бібліотекаркою було марно, вже маю досвід, тому я просто подякувала і попрощалася, сунувши книги у рюкзак.

Ледь вийшла з бібліотеки, знову завибрував смартфон. Так, посидіти в читальному залі мені сьогодні не судилося....

Цього разу телефонувала моя подруга Мирослава, ми вчилися в одній групі і спочатку я вважала її просто однокурсницею. Але вона жила недалеко від мене і часто відвідувала, коли я сиділа вдома з травмованою ногою. Так ми з нею і подружилися по-справжньому.

«Ти куди зникла, Тая? – голосно обурювалася вона. – Я тебе шукаю-шукаю...»

«Ніде не зникла. Я в бібліотеці, Міра».

«Де-де? І що ти там забула? Нам ще нічого такого не задавали! Тільки не кажи, що ти з'їхала з рейок і стала заучкою! То що ти робиш у бібліотеці?»

«Ем... Та так... Заскочила провідати Матильду».

«Гаразд, потім поговоримо. І де ми зустрінемося?»

«Ой, Мірочко, я зараз не можу. Мене вже тато чекає. Ми з ним не бачилися майже два місяці...»

«Гаразд, розумію, схвалюю і все інше. Але ти не забула, що ми сьогодні зустрічаємося групою в нашому клубі, щоб відзначити початок занять?»

«Не забула, - відповіла я, хоча, по правді, у мене ця подія вилетіла з голови. - Звичайно, я буду!»

«Я за тобою заїду, - повідомила Мирослава тоном, що не допускає відмови, - а то мама тебе або взагалі не пустить, або сама привезе. Я її знаю!»