Розділ 1. Персональна галюцинація.

- Тая... Таєчко ... Люба моя... Донечко ...

Я повертаюся з небуття через плач моєї матері. Можливо, саме  рідний голос допомагає мені повернутися. Я відчуваю біль у тілі, важкість у голові. Але я жива! Я відчуваю, як мамина руука пальцями торкається моїх пальців, а інша обережно ковзає по чолу, по межі, ще починає рости волосся. Знайома з дитинства ласка. Зазвичай мене дратувала надмірна ніжність, але не зараз. У цю мить від маминих дотиків стає так  радісно, ​​так приємно... І я мимоволі посміхаюся, відчуваючи, як лопаються потріскані губи. І прикладаю зусилля, аби відкрити очі.

- Мамо...

- Донечко! Нарешті ти отямилась! Я так боялася .. Я так хвилювалась за тебе! ..

Рідне обличчя нахиляється до мене і сльози полегшення крапають прямо на моє обличчя.  А мені так не подобається, коли моя мама плаче!.. Я б зробила усе, тільки щоб вона не плакала.

- Ма... – Голос мій зараз хрипкий, у горлі пече і говорити боляче. - Ма... Все добре... Не плач ... Ти врятувала мене... Дякую ...

- Не я... - мама витирає сльози долонею. – Тебе знайшли коло свого порогу одні люди, що живуть у приватному секторі Запоріжжя. Вони викликали швидку допомогу. А я... Я вже знайшов тебе, коли телефонувала у лікарні та ... морги.

- Дивно... Я не пам'ятаю, як я туди потрапила... – потерла лоба, скривившись, бо й, дійсно, не могла згадати.

- Донечко, хоч щось ти повинна пам’ятати... - Мама помітно хвилювалася. - Де ви травмувала ногу? Що з тободю трапилось? Де, взагалі, ти була, донечко?..

- На Хортиці...

- Я ж прохала тебе! Ти обіцяла, що нікуди не поїдеш!

- Мамо, Хортиця не бог зна де, а поруч із Запоріжжям! Це не якісь дикі місця!

- Та там повно місць, де нога людська не ступає!.. Не приховуй, донечко... Розкажи мені, що сталося...

- Вибач, мамо, я не послухалась тебе. Я хотіла власними очима все побачити, відчути, доторкнутися до вічності... Я винайняла човен у рибалок,  щоб дістатися до північної частини острова, туди, де прадавні скелі, інакше туди не втрапити. Я пристала до берега, змогла забратися на скелю, а потім... потім я побачив, як човен відпливає, вірогідно, я не дуже добре його закріпила. Я хотів спуститися вниз і наздогнати човен вплав, але не змігла, бо провалилася у якусь розщелину, вивихнула при падінні ногу, через що не змогла вибратись... Смартфон розбився, а рюкзак з їжею та водою зависнув високо над головою і я не могла його дістати...

- Як же ти так необережно, доцю?! Хіба ж так можна? Та ще й нікому не сказала, куди збираєшся... Ти могла загинути! Як же ти врятувалася?

- Я... не знаю...

Чомусь моя відповідь ще більше збентежила маму.

- Не приховуй, Тає! Розкажи мені все! Що сталося? Кого ти бачила?

- Та нікого я не бачила...

Примарні образи чоловіків із зміїними хвостами промайнули в моїй голові, аже ж це просто глюки і мамі про них знати не обов’язково. Точніше, зовсім не треба, бо ще пожаліється лікарю і привіт, психіатре.

- Донечко, не мовчи... Мені ти може все розповісти. Навіть, якщо це здалось тобі нсенітницею...

- Я втратила свідомість. Нічого більш не знаю і сама не розумію, як дісталася берега.

- Ох, Таєчко, Таєчко... Нам треба було поїхати звідси, коли ще тільки народилася... Далеко поїхати... До іншої країни... – почала мама вже давно набридлу розмову. - Це все твій батько... Не відпустив...

- Навіщо їхати? Мамо, це ти завжди все приховуєш від мене!

Так, в одній з геологічних експедицій з матір'ю щось сталося, після чого вона більше не могла працювати. Спочатку пішла у декретну відпустку зі мною, потім так і не вийшла на роботу, залишилася домогосподаркою. І вона завжди, скільки себе пам’ятаю, хотіла покинути країну. Вона навіть готова була  залишити тата, бо він її не підтримував. Але тато не дав дозволу вивезти  з України дитину, тобто, мене. І він вважав, що у мами є певний психічний розлад. Батьки постійно сварилися. Я думаю, що тато жив з нами лише заради мене, і тільки-но мені виповнилось вісімнадцять, пішов до іншої жінки, кинувши наприкінці болючі слова: "Робіть тепер, що хочете!" Але тоді я вже вперлася. Який переїзд? У мене все життя тут, друзі, сусіди, я щойно склала іспити до університету. І успішно!

- Мамо?

Але вона лише махнула рукою, знову нічого не розповідаючи, і встала зі стільця.

- Доцю, мені потрібно піти зараз. Я пошукаю твого лікаря.  Ногу тобі вправили, зафіксували, струсу мозку, на щастя, немає, ти прийшла до свідомості. Я заберу тебе з лікарні. І тоді ми поїдемо! До Польщі. Або до Чехії. Або ще далі... Так, слід перебратися якомога далеко...

- Зупинись, мамо, ми нікуди не будемо переїзджати. І, взагалі, може ти мені нарешті поясниш, в чому справа? Від чого ти хочеш втекти?

Мама опустилася на стілець із приреченим виглядом, не піднімаючи очей.

- Ти мені не повіриш, Таєчко... Як і твій батько, він також не повірив...

- А ти спробуй, мамо, раптом я повірю?

- Так... Так... Напевно, потрібно тобі розповісти... Прийшов час... Не можна відкласти... - Мама закусила губи і виглядала дуже схвильованою.