Вступ.

Свідомість поверталася повільно, крізь її темряву та тишу пробивався біль. А ще дивне відчуття чогось нереального, моторошного. Ніби відчуваєш чийсь пильний погляд. Від нього муравки біжать по тілу і щось перевертається всередині. Щось жахливе, але воно притягує, мов магніт...

Застогнала і розплющила очі.

Оце я втрапила!

Ущелина схожа на кам'яну пастку. Майже гладкі стіни жодної можливості вибратись на поверхню. Та ще й впала невдало, підвернула ногу. А мій ретельно упакований рюкзак нахабно хитається над головою, в межах видимості, але, на жаль, не в межах досяжності. Коли каміння поповзло під моїми ногами, я гепнулась на спину і зачепилася рюкзаком за уламок скелі, от рюкзак і повиснув на ньому, тільки мене утримати не зміг, я посунулася і впала в ущелину. А там і аптечка, і запас харчів, і теплі речі, і найголовніше - вода. А тепер я лежу внизу, дивлячись на видимий клапоть ясного неба та на пляшку, що стирчить з кишені рюкзака високо над головою, і ковтаю слину.

Скільки там людина може прожити без води? Кілька днів? Все залежить від стану здоров’я... Щодо здоров'я, то воно у мене відмінне, якщо, звісно, не почнеться запалення у травмованій нозі, та пити від цього хочеться не менше. Кажуть, що верблюди перетворюють жир, що зберігається у горбах, на воду. Але мої жирові запаси дорівнюють нулю.

Відчуття чужої присутності не зникало. З великої букви - Чужої! Щось нелюдське відчувається кожною клітиною тіла, але я нікого не бачу. Мабуть, струс мозку.

Які шанси, що хтось знайде мене, поки я не вріжу дуба? Правильно, мінімальні. Смартфон розбився вщент, коли я гепнулась на тверде каміння, навряд чи можна тепер через нього встановити місце розташування. І я нікого не повідомила про свій маршрут.  Та й не мала я чіткого плану. Отже, можу припустити, що ймовірність померти у кам’яній пастці становить 99%. Залишу один відсоток на диво.

Я вже сташезно хочу їсти, а ще більше - пити. Я не знаю, скільки часу була без свідомості, але підозрюю, що знаходжусь у полоні третій день. Губи стали сухими і потріскалися, пульс слабкий, в очах тьмяно. А ще ще моторошне відчуття, що за мною спостерігають...

Недарма мама відмовляла мене йти вчитися на геоеколога, хоча сама геолог за професією. Правда, вона залишила роботу після деякого інциденту, про який ніколи не розповідала... Чи розповідала, а я не запам'ятала? Щось містичне...

Можливо, вона мала рацію.

Не хочу вмирати такою молодою!..

Я вкотре спробувала підвестися, але одразу ж застогнала і знову впала через гострий біль у нозі. Ні, не вибратись мені... І смикнув же чорт вирушити в цей похід!.. В наш час можна легко написати курсову роботу, не встаючи з-за комп’ютера. Навіть не потрібно ходити до бібліотеки. Інтернет нам у поміч. Та я вже майже закінчила роботу, тема така цікава, стосується місць, де раніше знаходились Дніпровські пороги. Матеріалу - море. Так ні, закотріло мені особисто торкнутися скель, яким мільйони років, побачити все на власні очі, вдихнути повітря пригод.

Вдихнула.

Повз майнула тінь, яку я змогла угледіти лише боковим зором. Жодна жива істота не рухається так швидко. То що воно?

Думки знов повернулися до мами. Я ж навіть з нею посварився, коли вона дізналась про заплановану подорож. Найрідніша людина завжди болісно сприймала мою відсутність. І я, щоб вона не плакала, пообіцяла, що нікуди не поїду. І тепер мама думає, що я гостюю у подруги Ірки на дачі. Хоча, на цей час, мабуть, вже знайшла контакти Ірки і  дізналася, що у неї мене немає і не було. Вірогідно, підняла на ноги поліцію та рятувальні служби, і вони шукають мене. Але чи знайдуть? А якщо й знайдуть, чи не буде запізно?

І знов якась надзвичайно стрімка тінь. На серці похололо від первісного жаху, а у вухах барабанним ритмом почала стукати кров. 

Через біль у травмованій нозі в очах ще дужче потемнішало. На мить заплющила очі, та відчуття присутності чогось чужого людській сутності примусило підняти віки. І... Здається, в мене починаються галюцинації. В іншому випадку як пояснити, що два голі чоловічі тулуби коливаються перед моїми очима? На диво ідеальні, не перекачані,  а м’язисті, міцні, з бажаними кубиками на животі.

Я мимоволі опускаю очі і з подивом відзначаю нижче пояса чоловіків товсті зміїні тіла, вкриті блискучими лусочками, світлими, майже білими. Підіймаю погляд - і бачу найвродливіші у світі обличчя двох дуже схожих між собою молодих чоловіків. У обох довге платинове волосся, зібране ззаду в хвости, майже сягає талії. Тонкі риси, але виразні, неймовірні, незвичні, та притягують так, що погляд неможливо відвести. І очі... дивні очі, здається, що горіхові, але обведені чорним по обідку. Та ще й з вертикальними зіницями! Нелюдські очі!

Напевно, починаю марити...

Але ці марення наближаються, зупиняючись по обидва боки від мене, дивляться на мене нерухомим поглядом, позбавленим емоцій. В очах ще сильніше мутнішає і дзвони гудуть у вухах. Напевно, я зараз знову втрачу свідомість...

Та раптом я відчуваю, як чиїсь руки обережно піднімають голову, і вода ллється в рот з бронзової посудини, вкритої рунами. Рятівна волога! І це найсмачніше, що я коли-небудь куштувала у житті! І я тягнусь до неї, мов немовля до грудей матері, жадібно ковтаю, відчуваючи, як дорогоцінні краплі стікають по шиї.