Розділ 25: Випробування водою

Ранок після видіння — після тієї ночі, коли тіні показали свої справжні обличчя, після того, як Остап розповів про Соломію, про кров на своїх руках, про біль, що жив у ньому десятиліттями — був холодним і ясним, з тією особливою прозорістю повітря, що буває тільки після сильних емоційних бур'. Небо чисте, як кришталь, без жодної хмаринки, синє й безмежне. Гори стояли гостро на обрії, ніби вирізьблені майстерним ножем з каменю, кожна скеля, кожна тріщина були видні з неймовірною чіткістю.

Сонце тільки-но підіймалося, перші промені були золотими, теплими на дотик, але не давали справжнього тепла ще. Повітря було різким, свіжим, пахло сосною, вологою землею і чимось іншим — озоном, передчуттям, електрикою перед грозою, хоча небо було чистим.

Але в цьому повітрі висіла напруга — невидима, але відчутна, ніби весь світ затамував подих, чекаючи на щось. Туман не розвіявся повністю, як зазвичай робив після світанку. Тільки відступив до низин, до долин між горами, лежав там білими озерами, клубочився, ніби живий, ніби чекав — на команду, на сигнал, на момент, коли зможе повернутися.

Василина прокинулася від відчуття, що щось має статися сьогодні. Не страшне обов'язково, але важливе. Визначальне. Вона лежала на матраці, дивилася в стелю, де перші промені сонця малювали довгі смуги крізь щілини у віконницях, і відчувала, як клеймо на зап'ясті пульсує — не болісно, а наполегливо, ритмічно, як серце, що готується до бігу.

Мольфарки прийшли до неї ще до того, як сонце повністю зійшло, коли небо тільки починало світліти, коли більшість селища ще спала. Вони не стукали — просто відчинили двері тихо, увійшли без дозволу, але Василина не злякалася. Вона ніби чекала на них.

Стара з білими очима — сліпими, але такими, що бачили більше за будь-які зрячі. Молода з довгою темною косою, що сьогодні була розплетена, падала на плечі, що додавало їй якоїсь дикої, лісової краси. І Марта — з коротким волоссям, шрамом на щоці, поглядом, що не прощав слабкості, але сьогодні був трохи м'якшим, майже материнським.

Всі троє мовчали — не тому, що не мали що сказати, а тому, що слова були непотрібні. Їхні погляди були важкими, сповненими значення, знання, передчуття. Вони принесли з собою речі, покладені в старий плетений кошик: білу сорочку — довгу, з тонкого льону, вишиту сріблястими нитками по краях рукавів і комірцю; пучок трав — свіжих, ще вологих від роси, пахучих — чебрець, полин, щось гірке й незнайоме; і маленький глиняний глечик, запечатаний воском, з водою, що, судячи з холоду, який від нього йшов, була з самого серця Шипоту, з найглибшої, найчистішої його частини.

— Сьогодні випробування, — сказала стара, і голос її був сухий, тріскучий, як осіннє листя під ногами, але владний, беззаперечний. — Останнє і найважливіше. Вода має прийняти тебе повністю — не як гостю, не як учениць, а як частину себе. Або повернути назад. У твій світ. Або в небуття. Третього не дано.

Вона зробила паузу, білі очі дивилися просто на Василину, ніби бачили її душу.

— Це вибір води. Не наш. Не твій. Її.

Василина сіла на матраці, відкинула ковдру. Серце калатало — сильно, швидко, але не від страху. Від передчуття. Від розуміння, що момент, до якого вело все — прихід у цей світ, клеймо, навчання, Остап, пророцтво — настав. Зараз.

— Що я маю робити? — запитала вона, і голос був спокійнішим, ніж вона очікувала.

Марта ступила вперед, простягла сорочку — тримала її обома руками, ніби священний предмет.

— Одягни. Іди до Шипоту. До самого серця водоспаду, де вода найсильніша, найчистіша. Сама. Без допомоги. Без захисту. Без нього.

Останні два слова прозвучали чітко, окремо.

Василина інстинктивно глянула в бік дверей, хоча не чула кроків.

Остап стояв на порозі — нерухомо, як статуя, але обличчя було блідим, майже сірим у ранньому світлі. Руки стиснуті в кулаки так сильно, що кісточки побіліли. Очі темні, широко розплющені, в них — страх. Чистий, неприхований страх, який він не намагався сховати.

Він чув усе. Відчув, коли мольфарки прийшли, і прийшов слідом.

— Я піду з нею, — сказав він тихо, але голос був твердим, беззаперечним, голос воїна, що приймає рішення. — Я її страж. Я маю бути поруч.

Стара мольфарка повільно повернулася до нього — рух величний, майже церемоніальний. Похитала головою — раз, два, три рази, чітко, остаточно.

— Ні, — сказала вона, і в одному слові була така сила, що навіть Остап завагався. — Це її шлях. Її випробування. Її вибір. Якщо ти підеш — вода побачить не її силу. Твою. А твоя вже затьмарена роками боротьби, кров'ю, що пролилася, смертями, що ти бачив. Вона має прийти чистою. Одна. Так завжди було. Так має бути.

Остап зробив крок уперед — рішучий, агресивний. Рука інстинктивно потягнулася до шаблі, хоча він не витягнув її.

— Якщо щось станеться… — голос зламався на краю, емоції прорвалися крізь контроль. — Якщо вона… якщо вода…

— Тоді ти відчуєш, — перебила стара спокійно, без співчуття, але без жорстокості. Просто факт. — Клеймо скаже тобі все. Кожен біль. Кожен страх. Кожен подих. Ти будеш з нею — через зв'язок. Але не тілом. Тільки душею. Так має бути. Але зараз — відпусти її. Дозволь їй піти. Або втратиш назавжди. Бо якщо ти втручаєшся — вона провалить випробування. І вода забере її. Без повернення.

Стара зробила крок до нього, підняла руку, поклала на його груди — маленька, зморщена долоня на широких грудях воїна.

— Віра, сину, — сказала вона тихо. — Це твоє випробування теж. Не силою. Вірою. Довірою. Відпусканням.

Він застиг. Дихання важке, груди здіймалися й опускалися. Подивився на Василину — довго, болісно, ніби прощався, ніби бачив її востаннє.

Потім кивнув — коротко, різко, ніби відрізав щось усередині себе, щось важливе. Опустив руку, що тягнулася до шаблі. Відступив на крок назад.

— Я буду чекати, — сказав він хрипко. — Тут. На краю стежки. Доки не повернешся. Або доки клеймо не скаже мені, що сталося.

Його очі зустрілися з її очима.