Розділ 24: Сон-видіння Василини

Тієї ночі сон прийшов не тихо, а як хвиля — потужна, холодна, нестримна, що накрила її з головою, захлинула, затягнула на дно. Василина заснула на солом'яному матраці, закутана в товсту вовняну ковдру, з рукою, притиснутою до клейма, що все ще пульсувало після розмови біля струмка — тепле, живе, ніби мало власне серцебиття. Вона не чекала снів. Не готувалася до них. Але сон прийшов сам — і він був не її. Він належав комусь іншому. Чи може їм обом — через століття, через життя, через долі, що переплелися так міцно, що вже не розплутати.

Спочатку — темрява. Густіша, ніж туман над Січчю, важча, ніж ніч без зірок. Потім — світло. Не сонячне, а срібне, холодне, як місяць над зимовою водою. Вона стояла на березі Шипоту — але не того, що знала, не того, де вони стояли з Остапом лише кілька днів тому. Цей водоспад був вищим, могутнішим, первісним — вода падала не шумно, а тихо, майже благоговійно, ніби шепотіла таємницю, що старша за світ.

Вона була не в своєму одязі. На ній — довга біла сорочка з тонкого полотна, мокра до прозорості, що прилипала до тіла, волосся розпущене — довге, чорне, розсипане по плечах і спині, босі ноги на мокрому камені, холодному, слизькому від моху. Навколо — козаки в чорних жупанах, з шаблями в руках — не витягнутими, а вкладеними в піхви, руки на ефесах. Вони стояли колом — щільним, непорушним, — мовчали, дивилися на неї. Їхні очі горіли сріблом — не гнівом, не недовірою, а визнанням. Ніби вона пройшла якийсь випробування. Ніби вони чекали саме її.

У центрі кола — він.

Остап. Але молодший — років на десять, а може й двадцять. Без сивого в волоссі, без глибоких зморшок біля очей, без шрамів на руках. Його обличчя було відкритим, живим, світлим — усмішка щирою, як у людини, що ще вірить у щастя, у завтрашній день, у те, що життя може бути добрим. Він тримав її за руку — міцно, але ніжно, пальці переплелися з її пальцями. Його долоня була теплою, гладкою, без мозолів від шаблі.

— Ти прийшла, — сказав він тихо, голос наповнений полегшенням і радістю. Голос — той самий, низький, грудний, але без хрипоті, без втоми століть, без болю, що вже став частиною його.

Василина хотіла відповісти, розкрила губи, але слова не приходили. Вони застрягли десь глибоко в горлі. Тільки відчуття — сильне, переконливе, непохитне — вона тут не вперше. Вона вже стояла тут, на цих мокрих каменях, серед цих козаків. Уже тримала його руку. Уже дивилася в ці очі. Уже любила його — так сильно, що боліло всередині.

Він підвів її до води — повільно, церемоніально. Струмінь відокремився від водоспаду, завис над ними в повітрі — живий, мерехтливий, сріблястий. Вода сформувала арку — високу, грандіозну, браму між світами, що світилася зсередини м'яким, теплим світлом.

— Це наш світ, — сказав він, дивлячись на неї з такою ніжністю, що серце здригнулося. — Наш із тобою. І твій теж. Якщо ти залишишся. Якщо виберешся мене. Якщо скажеш «так».

Вона відчула тепло в грудях — розливисте, приємне, як від меду з м'ятою. Але потім — холод. Різкий, колючий, що пробив тепло наскрізь. З туману, що клубочився за їхніми спинами — густого, темного, що рухався, ніби живий, — вийшла інша. Жінка. Висока, струнка, з чорним волоссям, що спадало до стегон, і очима, що вже темніли — сірі, але з чорними плямами, ніби хтось капнув чорнилом у воду. Соломія.

Вона посміхнулася — солодко, але отруйно, як мед з беленою.

— Ти теж думаєш, що це назавжди? — запитала вона, голос як шепіт тіні, що прокрадається вночі. — Він завжди так думає. Кожного разу. Кожну з вас. А потім… я відкриваю двері. Широко. І ти теж відкриєш. Бо ти хочеш додому. До своїх. До безпеки. Бо ти боїшся того, що станеш. Бо ти — слабка. Як і я була. Як і всі ми.

Василина відчула, як рука Остапа здригнулася в її долоні. Він стиснув її сильніше — аж боляче, пальці вдавилися в кістки.

— Ні, — прошепотів він, голос напружений, відчайдушний. — Цього разу ні. Вона не така. Вона інша. Вона не зламається.

Але Соломія засміялася — тихо, дзвінко, страшно. Сміх відлунював від каменів, множився, заповнював простір.

— Подивися на неї, Остапе, — сказала вона м'яко, майже ніжно. — Вона вже плаче в снах. Вона вже відчуває біль. Вона вже хоче втекти. Вона бачить, що станеться. І боїться цього більше за смерть.

Василина хотіла крикнути — заперечити, сказати, що це неправда. Але слова застрягли в горлі, ніби хтось стиснув його рукою. Вона відчула, як вода навколо неї стає холоднішою — крига пробігла по шкірі, мурашки піднялися. Як клеймо на зап'ясті горить — не м'яко, а різко, боляче, ніби попереджає про щось страшне, неминуче.

І тоді вона побачила себе — в дзеркалі води під ногами. Не ту, що стояла зараз — з очима, повними любові. Іншу. З чорними очима — повністю чорними, без білків, без зіниць. З руками, що тремтять від бажання — не любові, а влади, сили, темряви. З усмішкою, що була схожа на усмішку Соломії — отруйною, спокусливою, страшною.

Вона закричала — без звуку, беззвучно, крик застряг всередині.

І прокинулася.

Вона сиділа в ліжку, тіло мокре від поту — холодного, липкого, сорочка прилипла до шкіри. Серце калатало так швидко, так сильно, ніби хотіло вистрибнути з грудей, пробити ребра. Двері хати були відчинені навстіж — хоча вона пам'ятала, що зачиняла їх на ніч. Остап стояв на порозі — блідий, очі широко розкриті, з шаблею в руці — витягнутою, готовою до бою, очі повні жаху, який вона ніколи не бачила в них раніше.

Він увірвався всередину — швидко, різко. Присів поруч на матраці, шабля впала на підлогу з дзвоном. Взяв її обличчя в долоні — великі, теплі, грубі, але обережні, ніби вона була з порцеляни.

— Ти кричала, — сказав він хрипко, голос тремтів. — Я почув з другого кінця селища. Що ти бачила? Що тобі наснилося?

Василина тремтіла всім тілом — не могла зупинитися. Сльози котилися по щоках — гарячі, солоні.

— Себе… — прошепотіла вона, ледве чутно. — Я бачила себе з чорними очима. Як вона. Як Соломія. Вона сказала… що я відкрию двері. Що я зраджу тебе. Що я слабка. І я… я бачила себе такою. І це було так реально. Так страшно.