Розділ 24: Сон-видіння Василини

Тієї ночі сон прийшов не тихо, не м'яко, не як зазвичай — повільно, ледь відчутно, змиваючи свідомість. Ні. Він прийшов як хвиля — потужна, невблаганна, холодна, що накрила її з головою, змила з реальності, затягнула в глибину, де не було повітря, де не було світла, де був тільки сон, що не був її власним.
Василина заснула на солом'яному матраці — простому, грубому, але теплому, що пахнув літом, сіном, простим життям. Вона була закутана в ковдру — товсту, важку, що тримала тепло, захищала від холоду ночі, що спускався з гір, проникав крізь щілини у вікнах. Її рука була притиснута до клейма — інстинктивно, несвідомо, ніби навіть уві сні вона відчувала його присутність, його пульсацію, що все ще не вгавала після розмови біля струмка, після слів, що були сказані, після обіцянок, що були дані.
Вона не чекала снів — не хотіла їх, боялася їх, сподівалася на порожню, темну, спокійну ніч без видінь, без минулого, без майбутнього. Тільки відпочинок. Тільки забуття. Тільки тиша.
Але сон прийшов сам — неочікувано, невблаганно, незаперечно. І він був не її. Він належав комусь іншому, чомусь іншому, був посланий не з її підсвідомості, а ззовні, з того місця, де жили тіні, де минуле не вмирало ніколи, де пам'ять жила вічно.
Спочатку — темрява. Абсолютна, непроглядна, густіша, ніж туман над Січчю, густіша, ніж найтемніша ніч, коли місяць ховається за хмарами і зірки гаснуть. Темрява, що мала вагу, текстуру, присутність, що тиснула на груди, обіймала тіло, проникала в легені з кожним подихом.
Потім — світло. Але не таке, якого вона очікувала. Не сонячне — тепле, золотисте, що дає життя. Ні. Срібне. Холодне, як місяць над водою, як іній на траві вранці, як метал шаблі в місячну ніч. Світло, що не грило, а морозило, не оживляло, а заморожувало, зупиняло час, робило світ нерухомим, ніби картину, намальовану невідомим художником.
Вона стояла на березі Шипоту — вона впізнала місце одразу, за звуком води, за запахом мокрого каміння, за відчуттям простору навколо. Але це був не той водоспад, що вона знала, не той, біля якого тренувалася з Остапом, не той, де навчалася контролювати воду, слухати її голос.
Цей водоспад був вищим — набагато вищим, може, вдвічі, втричі вищим, вода падала з такої висоти, що здавалося, вона йде з самого неба, з іншого світу, з місця, де живуть боги. Могутнішим — потік був ширший, сильніший, міг змити все на своєму шляху, міг зруйнувати гори, стерти селища, змінити русла річок.
Але вода падала не шумно — не ревла, не гриміла, як той водоспад, що вона знала. Вона падала тихо, майже безшумно, ніби шепотіла таємницю, ніби намагалася сказати щось важливе, але боялася, що хтось почує, хтось підслухає, хтось дізнається.
Вона була не в своєму одязі — не в джинсах і светрі, що носила зазвичай, не в тих речах, що привезла зі свого світу, з Львова, з минулого життя. На ній була довга біла сорочка — лляна, тонка, проста, але красива в своїй простоті, вишита тонкими нитками по краях, з широкими рукавами, що спадали до ліктів.
Сорочка була мокра до прозорості — вода проникла крізь кожне волокно, зробила тканину майже невидимою, прилипла до тіла, облягала фігуру, показувала кожен контур, кожну лінію. Волосся було розпущене — довге, темне, мокре, важке від води, спадало на плечі, на спину, стікало краплями на землю.
Босі ноги стояли на мокрому камені — холодному, слизькому, покритому мохом, небезпечному, де один невірний крок міг призвести до падіння, до травми, до смерті. Але вона не боялася. Вона стояла впевнено, врівноважено, ніби завжди стояла тут, ніби це місце було її домом, її призначенням.
Навколо — козаки в чорних жупанах, з шаблями в руках. Десятки, може, сотня чоловіків, що стояли колом — величним, урочистим, непорушним. Їхні жупани були чорними, як ніч, як крила ворона, як тіні, що лягають на землю перед заходом сонця. Шаблі в їхніх руках блищали срібним світлом — гострі, смертоносні, готові до бою, до захисту, до жертви.
Вони стояли мовчки — не говорили, не рухалися, навіть не дихали, здавалося, ніби це не люди, а статуї, вирізьблені з каменю майстерним різьбярем, покриті чорною тканиною, озброєні холодним металом.
Дивилися на неї — всі одночасно, всі однаково, всі з тією самою інтенсивністю, що робила її центром всього, центром цього сну, центром цього світу. Їхні очі горіли сріблом — не гнівом, не підозрою, не страхом, а визнанням. Вони бачили в ній щось, що вона сама ще не бачила, щось важливе, щось необхідне, щось, що могло врятувати їх або знищити назавжди.
У центрі кола — він.
Остап. Але не той, кого вона знала зараз. Молодший. Набагато молодший. Без сивого в волоссі — волосся було темним, густим, блискучим, падало на чоло хвилею. Без глибоких зморшок біля очей — шкіра була гладкою, молодою, ще не торкнутою тягарем століть, ще не вкритою шрамами часу, болю, втрат.
Його обличчя було відкритим — не закритим, не замкненим, не захищеним тими стінами, що він будував роками навколо свого серця. Живим — очі сяяли, губи були розслаблені, не стиснуті в тонку лінію, як зазвичай. Усмішка була щирою — широкою, теплою, як у людини, що ще вірить у щастя, ще сподівається на майбутнє, ще не знає, що означає справжній біль, справжня втрата, справжнє відчаяння.
Він тримав її за руку — міцно, впевнено, але ніжно, обережно, ніби тримав щось дорогоцінне, щось крихке, що могло розбитися від одного невірного руху. Його долоня була теплою — не холодною, як зазвичай, не жорсткою від шрамів, а м'якою, без слідів битв, без слідів крові, без слідів століть боротьби.
— Ти прийшла, — сказав він тихо, і голос був той самий — глибокий, чоловічий, владний, — але без хрипоті, без втоми століть, без того важкого присмаку болю, що завжди звучав у його словах. Це був голос молодого чоловіка, закоханого, щасливого, сповненого надії.
Василина хотіла відповісти — хотіла сказати «так», хотіла сказати «я тут», хотіла запитати «де ми?», хотіла зрозуміти, що відбувається. Але слова не приходили. Вони застрягли десь глибоко в горлі, не могли вийти, не могли оформитися, не могли стати реальністю.
Тільки відчуття — сильне, непереборне, абсолютно впевнене відчуття, що вона тут не вперше. Що вона вже стояла тут, на цьому самому камені, біля цього самого водоспаду, в колі цих самих козаків. Що вона вже тримала його руку — саме так, саме з таким переплетенням пальців, саме з таким теплом. Що вона вже любила його — не тільки зараз, не тільки в цьому житті, а раніше, у іншому часі, в іншій історії, що повторюється знову і знову.
Він підвів її до води — повільно, церемонно, кожен крок був ритуальним, значущим, частиною чогось більшого, ніж просто сон, ніж просто видіння. Струмінь відокремився від водоспаду — одна широка смуга води, що раптово зупинилася в падінні, завис над ними — живий, свідомий, мерехтливий у срібному світлі, що йшло нізвідки.
Вода сформувала арку — ідеальну, симетричну, красиву, браму, що світилася зсередини м'яким, теплим світлом, що контрастувало з холодним срібним світлом навколо. Це була брама між світами, між часами, між можливостями.
— Це наш світ, — сказав він, і в голосі було щось урочисте, щось остаточне, як клятва, як обіцянка, як пропозиція, на яку можна відповісти тільки «так» або «ні», без компромісів, без середини. — І твій теж. Якщо ти залишишся. Якщо вибереш нас. Якщо вибереш мене.
Вона відчула тепло в грудях — розливається, розширюється, заповнює все тіло, піднімається до горла, до очей, робить їх вологими. Відчуття, що вона додому, що вона там, де має бути, що це правильно, що це її доля, її вибір, її майбутнє.
Але потім — раптово, несподівано, жорстоко — холод. Різкий, ріжучий, що пройшов крізь тепло, як ніж крізь масло, знищив його, замінив собою. Холод, що прийшов не з вітру, не з води, а з чогось іншого, з чогось темного, що ховалося в тінях, чекало свого часу.
З туману, що клубочився за їхніми спинами — сірого, густого, що рухався, ніби живий, ніби дихав, — вийшла інша. Жінка. Постать формувалася повільно — спочатку тільки тінь, потім обриси, потім деталі.
Висока — вища за Василину, з гордою поставою, з впевненою ходою, що говорила про силу, про владу, про впевненість у собі. З чорним волоссям — довгим, розпущеним, що падало до пояса хвилями, блищало навіть у цьому тьмяному світлі.
З очима, що вже темніли — не повністю чорні ще, але в процесі, сірий колір зникав, заміняючись темрявою, що йшла зсередини, що поглинала світло, що обіцяла смерть. Соломія.
Вона посміхнулася — повільно, навмисне, насолоджуючись моментом. Усмішка була солодкою на вигляд — губи вигнулися красиво, ідеально, але в цій красі була отрута, смерть, зрада. Усмішка, що обіцяла біль, що насолоджувалася стражданнями інших, що знала щось страшне і не боялася використати це знання.
— Ти теж думаєш, що це назавжди? — запитала вона, і голос був як шепіт тіні — тихий, ледь чутний, але що проникав у саму душу, що залишався там, відлунював у голові знову і знову. — Ти теж віриш, що ви будете разом? Що любов переможе все? Що ви особливі?
Вона засміялася — тихо, але з такою насмішкою, таким презирством, що це було гірше за крик, гірше за прокляття.
— Він завжди так думає, — продовжила вона, роблячи крок ближче, і туман рухався разом з нею, обвивав її ноги, руки, ніби був частиною її, продовженням її тіла. — Кожного разу. З кожною новою. Він вірить. Він сподівається. Він кохає. А потім… а потім я відкриваю двері. Або вони відкривають. Тому що вони бояться. Тому що вони слабкі. Тому що вони люди.
Вона подивилася прямо на Василину — очі майже повністю чорні тепер, без зіниць, без білків, тільки темрява, що дивиться, що судить, що засуджує.
— І ти теж відкриєш, — сказала вона з абсолютною впевненістю, ніби це вже сталося, ніби майбутнє вже написане, вже неминуче. — Бо ти хочеш додому. До свого світу. До свого життя. До безпеки, комфорту, нормальності. Бо ти боїшся. Магії. Відповідальності. Його минулого. Його темряви. Бо ти — слабка. Як і всі інші. Як і я була.
Василина відчула, як рука Остапа здригнулася — ледь помітно, але вона відчула, через їхнє з'єднання, через клеймо, що пульсувало тепер не ритмічно, а хаотично, тривожно. Він стиснув її руку сильніше — набагато сильніше, аж боляче, пальці вдавилися в її шкіру, залишаючи сліди, але вона не висмикнула руку, не скаржилася.
— Ні, — прошепотів він, і в голосі була відчайдушна надія, молитва, благання до долі, до богів, до самого всесвіту. — Цього разу ні. Вона не така. Вона сильніша. Вона інша. Вона не зрадить.
Але Соломія засміялася — тихо, страшно, з такою впевненістю, що сміх здавався пророцтвом, неминучістю, вироком.
— Подивися на неї, Остапе, — сказала вона, простягаючи руку, вказуючи на Василину довгим тонким пальцем, нігті якого були чорні, ніби покриті кров'ю, що засохла. — Дивись уважно. Не на те, що ти хочеш бачити. На те, що є насправді.
Вона зробила паузу, насолоджуючись моментом.
— Вона вже плаче в снах. Навіть зараз, у цю мить — дивись на її обличчя. Сльози. Страх. Сумніви. Вона вже відчуває біль — біль від того, що має прийняти, від того тягаря, що ляже на її плечі. Вона вже хоче втекти. Частина її, глибоко всередині, вже шукає вихід, вже планує, як повернутися назад, як уникнути долі, що чекає.
Василина хотіла крикнути — заперечити, сказати, що це неправда, що вона сильна, що вона готова, що вона не боїться. Але слова застрягли в горлі — не могли вийти, задушені чимось невидимим, може, правдою, може, страхом, що частина того, що говорила Соломія, була правдою.
Вона відчула, як вода навколо неї стає холоднішою — не фізично, а на якомусь іншому рівні, ніби сама сутність води змінювалася, ставала ворожою, чужою, небезпечною. Як клеймо на зап'ясті горить — не тепло, не приємно, а болісно, ніби попереджає, ніби кричить «небезпека», «тікай», «врятуйся».
І тоді вона побачила себе — в дзеркалі води, що з'явилося перед нею, велике, чисте, що відбивало все з жорстокою чесністю. Не ту себе, що стояла зараз — в білій сорочці, з розпущеним волоссям, з рукою в руці Остапа.
Іншу.
Себе з майбутнього. Або з можливого майбутнього. Або з того майбутнього, що станеться, якщо вона зробить неправильний вибір, якщо зламається, якщо здасться.
З чорними очами — повністю чорними, без натяку на колір, що був у них раніше, порожні, мертві, але живі страшним життям темряви, що жила в них. З руками, що тремтять — не від холоду, не від страху, а від бажання, нестримного, непереборного бажання відкрити двері, пустити тіні, знищити все.
З усмішкою, що була схожа на усмішку Соломії — солодка, отруйна, жорстока, що насолоджувалася болем інших, що знаходила задоволення в знищенні, у зраді, у падінні.
Вона закричала — без звуку, бо горло не випускало крику, бо в сні крик був неможливий, тільки безмовний жах, що розривав душу зсередини.
І прокинулася.
Різко, раптово, як від удару. Вона сиділа в ліжку — випрямилася так швидко, що голова закружляла, спина боліла від різкого руху. Мокра від поту — весь одяг прилип до тіла, волосся було вологе, прохолодне повітря ночі обпікало розігріту шкіру.
Серце калатало так сильно, так швидко, ніби хотіло вистрибнути з грудей, ніби намагалося втекти від того, що вона бачила, від того жаху, що все ще жив у її пам'яті, відмовлявся зникати навіть тепер, коли сон закінчився.
Двері хати були відчинені — широко, навстіж, холодний вітер врывався всередину, приносив запах ночі, туману, чогось стародавнього і небезпечного. Остап стояв на порозі — нерухомо, як статуя, але готовий до дії, м'язи напружені, тіло в позиції боєчності.
Блідий — обличчя майже біле в місячному світлі, що падало ззовні, губи стиснуті в тонку лінію. З шаблею в руці — витягнутою, готовою, лезо блищало холодним металом, обіцяло смерть кому завгодно, хто посміє загрожувати їй.
Очі повні жаху — не того страху, що приходить від фізичної небезпеки, а іншого, глибшого, страху втратити те, що найдорожче, страху бути безсилим, коли це найпотрібніше, страху побачити повторення історії, що вже забрала в нього все раз.
Він увірвався всередину — не обережно, не повільно, а швидко, рішуче, майже побіг останні кілька метрів. Присів поруч з ліжком — на одне коліно, шабля все ще в руці, але опущена тепер, забута в цю мить.
Взяв її обличчя в долоні — грубо, бо руки тремтіли, бо контроль був втрачений, але обережно, бо навіть у паніці він не міг завдати їй болю. Долоні були великі, теплі, жорсткі від мозолів, але ніжні в дотику, тримали її обличчя, ніби щось неймовірно дорогоцінне.
— Ти кричала, — сказав він хрипко, голос ламався на емоціях, що він не намагався приховати більше. — Я почув через зв'язок. Через клеймо. Твій страх. Твій біль. Твій жах. Що ти бачила? Що тобі наснилося? Хто зробив тобі боляче?
Василина тремтіла — все тіло тремтіло дрібною непереборною тремтою, що йшла не від холоду, а від шоку, від того, що вона пережила, від того, що все ще бачила, коли заплющувала очі. Сльози котилися по щоках — гарячі, солоні, беззупинні, змочували його долоні, капали на його руки.
— Себе… — прошепотіла вона, і голос ледве чутний, ледве не зламався на риданнях, що піднімалися з глибини грудей. — Я бачила себе. З чорними очима. Як вона. Як Соломія. Я стояла в колі козаків. Ти тримав мене за руку. Був молодим. Щасливим. А потім вона прийшла. І сказала…
Вона задихалася, не могла продовжити.
— Що вона сказала? — запитав він тихо, але наполегливо, не відпускаючи її обличчя, дивлячись прямо в очі.
— Що я відкрию двері, — прошепотіла Василина, і слова були як вирок, як прокляття. — Що я зраджу. Що я слабка. Що я боюся. Що я захочу додому. І я побачила себе… з чорними очима… з усмішкою, як у неї… і я зрозуміла, що вона може бути права. Що частина мене боїться. Що частина мене хоче втекти.
Він стиснув її обличчя сильніше — не боляче, але міцно, примушуючи дивитися на нього, тільки на нього, не відводити погляд. Його пальці тремтіли — ледь помітно, але вона відчула, так близько, в такій інтимності моменту.
— Це сон, — сказав він твердо, але в голосі була також відчайдушна надія, бажання переконати не тільки її, а й себе. — Тільки сон. Тіні шепочуть. Вони завжди шепочуть. Це те, що вони вміють найкраще. Вони грають на твоїх страхах — знаходять найглибші, найтемніші страхи і роздувають їх, роблять їх реальними, непереборними.
На моїх страхах — він зробив паузу, ковтнув важко. — Мій найбільший страх — що історія повториться. Що я знову втрачу. Що я знову буду стояти над тілом тої, кого кохаю, з кров'ю на руках, з душею, що розривається від болю. Вони хочуть, щоб ми зламалися ще до того, як прийдуть. Ще до битви. Бо якщо ми зламаємося зараз — вони виграли, не пролившись жодної краплі крові.
Василина подивилася йому в очі — глибоко, відчайдушно, шукаючи відповіді, шукаючи впевненості, шукаючи чогось, що могло б розвіяти жах, що все ще жив у ній.
— А якщо це не просто сон? — запитала вона тихо, і в голосі було справжнє питання, справжній страх. — Якщо це пророцтво? Якщо я справді… можу стати такою? Можу перетворитися на те, що я бачила? Можу відкрити двері? Можу зрадити все?
Він мовчав — довго, довше, ніж їй хотілося, і в цій мовчанні вона почула правду, яку він не хотів говорити вголос. Потім він притягнув її до себе — різко, сильно, міцно, обійняв так, ніби боявся відпустити, ніби якщо відпустить — вона розчиниться, зникне, перетвориться на ту темну версію себе, що вона бачила.
Його обличчя заховалося в її волоссі, вона відчула його дихання — гаряче, нерівне — на своїй шиї.
— Тоді я зупиню тебе, — сказав він тихо, і в голосі була біль, така біль, що їй хотілося заплакати знову, сильніше. — Як зупинив її. Як мав зробити тоді. Як зроблю знову, якщо буде потрібно. Але знай: я зроблю це не тому, що не кохаю. Не тому, що зрадив. Не тому, що здався.
А тому, що кохаю занадто сильно. Настільки сильно, що не можу дозволити тобі стати тим жахом, що я бачив. Настільки сильно, що краще заберу твоє життя сам, швидко, милосердно, ніж дозволю тіням забрати твою душу повільно, болісно, перетворити тебе на щось, що не ти.
І я не дозволю тобі стати тінню. Не дозволю темряві поглинути тебе. Не дозволю їм виграти. Навіть якщо це означає… навіть якщо це означає втратити тебе знову.
Він поцілував її в скроню — довго, ніжно, з такою любов'ю, що вона відчула, як щось всередині тане, як страх відступає, хоч і не зникає повністю. Губи були теплими, м'якими, залишилися там довго, ніби намагалися передати все, що не могло бути сказано словами.
— Але я вірю в тебе, — продовжив він, трохи відсунувшись, щоб подивитися їй в очі, тримаючи її обличчя в долонях знову. — Більше, ніж у себе. Більше, ніж у долю. Більше, ніж у пророцтва. Бо ти — не вона. Ти абсолютно інша. У тобі інший вогонь, інша сила, інша душа.
Ти — вогонь. Справжній, живий вогонь, що горить яскраво, що дає світло, тепло, життя. А вогонь не згасає в темряві. Навпаки. Він горить яскравіше. Сильніше. Непереборніше. Темрява боїться вогню. Завжди боялася. Завжди буде боятися.
Василина притулилася до нього — повністю, без застережень, дозволила собі розчинитися в його обіймах, відчути його силу, його тепло, його присутність. Сльози текли все ще, але вже не від страху. Не тільки від страху.
Від любові — такої сильної, що боляче, що важко дихати, що змінює все. Від болю — розуміння того, що він може бути змушений зробити, що вони можуть бути змушені пережити. Від надії — слабкої, тремтячої, але живої, що все ще існувала десь глибоко всередині, що шепотіла «може бути», «може все буде добре», «може ви переможете».
Вони сиділи так — обійнявши один одного в темряві хати, де єдиним світлом був місяць, що пробивався крізь відчинені двері, де єдиним звуком було їхнє дихання, синхронізоване тепер, спокійніше, повільніше.
А за вікном туман шепотів — голосами, що не були людськими, словами, що не могли бути зрозумілі, але що несли загрозу, обіцянку темряви, обіцянку повернення.
Але вони вже не слухали його. Не звертали уваги. Не боялися.
Вони слухали один одного — дихання, серцебиття, тихі слова втіхи, обіцянки, клятви.
І серця, що билися в унісон — повільно, ритмічно, міцно, створюючи власний ритм, що був сильніший за шепіт туману, сильніший за загрозу тіней, сильніший за страх.
Бо минуле могло повернутися в снах — знову і знову, безжалісно, жорстоко, показуючи найгірші можливості, найтемніші шляхи.
Але майбутнє належало їм. Тільки їм. Не тіням. Не долі. Не пророцтвам.
Їм — двом людям, що кохали один одного всупереч усьому, що вирішили боротися разом, що обрали одне одного, незважаючи на ціну, незважаючи на небезпеку, незважаючи на страх.
І вони були готові боротися за нього — за це майбутнє, за це право бути разом, за це право на щастя, навіть якщо воно буде коротким, навіть якщо воно буде болісним, навіть якщо воно закінчиться трагедією.
Разом.
Завжди разом.
До самого кінця.
Якщо кінець прийде — він прийде до них обох одночасно.
Але до того моменту — вони будуть жити.
Кохати.
Боротися.
Разом.