Розділ 23: Його минуле

Після тієї ночі, коли тіні вперше показали свої справжні обличчя — з червоними очима, що горіли ненавистю в серці полум'я, коли вони з'явилися не як абстрактна загроза з легенд, а як реальна, жива небезпека, що чатує за туманом — Остап став ще мовчазнішим. Не холоднішим, не відстороненішим, але якось… важчим. Ніби та ніч додала ще один камінь до вантажу, що він ніс на плечах стільки років, що вже забув, як ходити без нього.

Він говорив тільки по справі, коротко, чітко, без зайвих слів: де стояти на варті під час її змін, як правильно тримати шаблю для захисту, а не для атаки, коли мольфарки покличуть на черговий ритуал очищення води. Але навіть ці короткі розмови були наповнені напругою — не гнівом, не роздратуванням, а чимось глибшим. Тривогою, що він намагався приховати, але вона просочувалася крізь кожне слово, кожен погляд, кожен рух.

Він не торкався її більше. Навіть випадково. Коли передавав щось — клав предмет на стіл, на камінь, на землю, але не в руки. Коли йшли поруч — тримав відстань у кілька кроків, ніби невидима стіна виросла між ними за одну ніч.

Але Василина відчувала — через клеймо, через зв'язок, що став ще сильнішим після того поцілунку біля вогнища — у ньому щось ламається. Не швидко, не різко, а повільно, як дерево, що гниє зсередини, залишаючись міцним зовні. Не від страху перед тінями — він не боявся їх, вона знала це точно. Він багато разів стояв проти них, бився, перемагав. Від страху перед нею. Перед тим, що вона означає. Перед тим, що може статися.

І цей страх був гіршим за будь-якого ворога.

Вона знайшла його на світанку — на четвертий день після тієї ночі. Сонце ще не зійшло, небо тільки починало рожевіти на сході, але світла було достатньо, щоб побачити стежку.

Він був біля струмка — того самого, де вони вперше з'єднали сили, де вода танцювала між їхніми долонями, де веселка народилася з їхнього дотику. Місце, що мало бути світлим спогадом, але тепер, судячи з його постави, стало місцем болю.

Він сидів на великому плоскому камені біля берега — тому самому, на якому вона сиділа того ранку, коли вперше керувала водою сама. Спина пряма, але плечі напружені так, що м'язи проступали навіть крізь товсту тканину жупана. Руки стиснуті в кулаки на колінах, настільки міцно, що кісточки побіліли. Голова трохи нахилена вперед, волосся — темне з сріблястими пасмами — падало на обличчя.

Він дивився на воду — не мигаючи, не рухаючись, ніби заворожений або загіпнотизований. Ніби шукав у її прозорій глибині відповіді на питання, яке не міг сформулювати навіть для себе.

Клеймо на зап'ясті Василини пульсувало болісно — не так, як зазвичай, не ритмічно й заспокійливо. Гостро, нерівно, з пронизливими спалахами. Його біль відлунював у ній, передавався через їхній зв'язок, гострий і глибокий, як стара рана, що ніколи не загоювалася до кінця й тепер розкрилася знову.

Вона стояла між деревами кілька хвилин, просто дивилася на нього, не знаючи, чи маає право наближатися. Чи хоче він бути сам. Чи її присутність зробить гірше.

Але клеймо пульсувало сильніше, ніби підштовхувало: іди. Він потребує тебе, навіть якщо сам цього не усвідомлює.

Василина підійшла тихо — обережно, щоб не злякати, не порушити те, що бистебувало між ним і водою. Її кроки були м'якими на вологій землі. Сіла поруч на камені — не впритул, залишаючи простір між ними, але достатньо близько, щоб він відчував її присутність.

Не торкалася — не руки, не плеча, нічого. Просто була. Дихала. Існувала поруч.

Вони мовчали довго. Струмок дзюрчав тихо, монотонно, заспокійливо. Птахи починали прокидатися — перші обережні трелі. Вітер шепотів у соснах.

— Розкажи, — сказала вона нарешті тихо, ледь чутно, ніби боялася, що гучніше слово зруйнує щось крихке. — Про те, що ти ховаєш. Не про неї — про Соломію. Ти вже розповів. Про себе. Про того, ким ти був. До всього цього.

Він не відповів одразу. Навіть не поворухнувся, ніби не почув. Але вона знала, що почув — його дихання змінилося, стало глибшим.

Тільки дивився на воду — довго, нерухомо, ніби вона могла змити все, що накопичилося за роки, за десятиліття, за століття. Ніби в її течії можна було розчинити спогади, страхи, провину.

— Я не завжди був таким, — нарешті сказав він, і голос був низький, хрипкий, ніби не використовувався давно, ніби слова рвалися з якоїсь глибини, де їх ховали дуже довго. — Мовчазним. Холодним. Відокремленим від усього живого. Колись я був… іншим. Живим по-справжньому, не просто існуючим. Сміявся. Сміявся голосно, щиро, так, що живіт болів. Кохав без страху, без думки, що це може зранити мене чи когось іншого. Мав побратимів — не просто воїнів поруч, а друзів, братів у всьому, окрім крові. Людей, за яких я б віддав життя без вагань.

Його голос здригнувся ледь помітно.

— Мав сестру. Оксану. Молодшу. Їй було п'ятнадцять, коли ми перейшли. Вона співала так, що птахи замовкали, щоб слухати. Мав життя, яке не крутилося навколо війни, навколо кордону, навколо вічної боротьби з темрявою. Життя, де були сміх, танці, кохання, надії на майбутнє.

Він стиснув кулаки ще сильніше, нігті впилися в долоні навіть крізь мозолі.

— Коли ми перейшли через Шипіт — наше військо, наші родини, всі, хто не хотів коритися ворогам, хто вірив, що десь є місце, де ми можемо жити вільно — я був молодим. Двадцять два роки. Сильним, швидким, повним віри в те, що ми перемогли. Що ми врятували наш народ. Що це тимчасово — переховаємося тут, поки буря стихне там, у старому світі, а потім повернемося.

Він гірко усміхнувся — без радості, тільки біль.

— Я думав, що ми повернемося через рік. Може два. Що світ там зачекає на нас. Що наші землі, наші хати, наші поля не зарастуть травою забуття. Але світ не чекав. Він пішов далі — без нас, ніби нас ніколи не було. Він забув нас. Перетворив на легенди, на казки, що розповідають дітям перед сном. А ми… ми стали вартовими. Не за вибором. За необхідністю. Бо кордон виявився не просто межею між світами. Він був тюрмою. Для темряви, що намагалася прорватися. І нам довелося стати ключниками цієї тюрми.