Розділ 21: Ворог у тіні

Ніч після того поцілунку біля вогнища була тихою — надто тихою, тією неприродною тишею, що передує бурі або нападу. Туман з гір сповзав униз густіший, ніж зазвичай, білі хмари, що не просто клубочилися, а ніби повзли, як живі істоти. Він заглушав звуки селища — ні кроків, ні голосів, ні навіть звичайного нічного шепоту вітру в соснах. Гасив вогні в ліхтарях, що звично горіли біля воріт хат. Робив усе сірим, розмитим і невидимим, ніби світ розчинявся в молоці.

Василина не спала, хоча тіло було втомленим після довгого дня. Вона лежала на солом'яному матраці, вкрита ковдрою, але не відчувала її ваги. Вона слухала — не вухами, а всім тілом, всією душею.

Слухала, як Остап ходить навколо хати — повільно, розмірено, кроки важкі та впевнені, як завжди на варті. Він не пішов спати після того, як вони розійшлися від вогнища. Вона знала, що він буде тут, поруч, охороняючи, не дозволяючи собі розслабитися навіть на хвилину. Його кроки були заспокійливими — ритмічними, як удари серця, як мантра, що обіцяє безпеку.

Але цього разу в них відчувалася напруга — ледь помітна, але вона була. Кроки були трохи швидшими. Зупинки довшими. Ніби він прислухався до чогось, що вона ще не чула. Ніби він чекав — чогось невідворотного, небезпечного.

Клеймо на її зап'ясті раптом спалахнуло — не поступово, не як зазвичай ранками. Гостро, різко, болісно, ніби хтось встромив розпечену голку прямо в серце й повертав її, розриваючи тканини.

Вона сіла різко, не усвідомлюючи руху, керована інстинктом. Притиснула руку до грудей, стиснула пальці навколо зап'ястя, ніби це могло зупинити біль. Дихання перехопило. Перед очима спалахнули іскри.

Клеймо світилося крізь пальці — яскраво-сріблястим світлом, що пульсувало, як серцебиття, що прискорювалося з кожною секундою. Око в центрі відкрилося — вона відчула це, хоча не бачила. Воно дивилося не на неї. Кудись далеко. За стіни. За туман. До чогось темного, що наближалося.

У ту ж мить — ніби він відчув її біль через їхній зв'язок — двері відчинилися з грюкотом. Остап увірвався всередину, не турбуючись про тишу чи обережність. Очі темні, майже чорні в напівтемряві хати. Шабля вже в руці — витягнута, готова, лезо відбивало слабке світло від клейма.

Його погляд миттєво знайшов її — оцінив стан, шукаючи рани, кров, загрозу.

— Ти відчула? — запитав він хрипко, голос напружений, як натягнута тятива.

Василина кивнула, не довіряючи голосу. Біль у зап'ясті все ще пульсував, хвилями розходився по руці, піднімався до плеча, до шиї, ніби серце билося поза її тілом, в іншому місці, в іншому вимірі.

— Щось… — вона ковтнула, рот був сухим. — Щось наближається. Я відчуваю. Не бачу, не чую. Але знаю. Воно йде сюди.

Він перетнув хату трьома довгими кроками. Присів біля матраца на одне коліно — рух воїна, що готовий підірватися в будь-яку мить. Поклав шаблю поруч, у межах досяжності. Взяв її руку — обережно, але міцно, великі пальці обійшли зап'ястя.

Його пальці торкнулися клейма — і в ту мить воно спалахнуло ще яскравіше. Срібне світло стало майже білим, осліплюючим, відбивалося в його очах, перетворювало їх на дзеркала. Хвиля енергії пройшла між ними — від неї до нього, від нього до неї, замкнуте коло, що посилилося вдвічі.

— Тіні, — сказав він тихо, але голос був твердим, беззаперечним. — Вони відчули тебе сьогодні. Коли ми були разом біля вогню. Коли клейма резонували. Коли ти відкрилася. Відчули, що Наречена Води вже не просто тут — вона прийняла свою долю. Прийняла зв'язок. Стала сильнішою.

Він подивився на клеймо — довго, вивчаючи кожну лінію, кожен символ, що з'явився за останні дні.

— Око відкрите, — прошепотів він. — Воно бачить обидва світи тепер. І вони бачать тебе крізь нього.

Василина відчула холод, що пробіг по хребту, незважаючи на тепло в хаті.

— Що вони хочуть? — запитала вона, голос ледь чутний.

Остап підняв очі, зустрівся з її поглядом. У його очах не було брехні, не було спроби приховати правду, навіть якщо вона страшна.

— Тебе, — сказав він просто. — Твою силу, яка чиста, не затьмарена роками боротьби. Твою кров, що несе магію води в найсильнішій формі. Твоє клеймо — ключ, що може відкрити двері між світами. Вони завжди хотіли ключ до кордону, щоб зруйнувати його, розлитися нашим світом, поглинути все живе. А тепер ключ — ти. І ти не просто існуєш. Ти прокинулася.

Він стиснув її руку сильніше, майже до болю, але вона не поскаржилася.

— І вони бояться. Бо сильна Наречена — це їхній кінець. Але вони жадають. Бо якщо зламають тебе — світ впаде.

Він відпустив її руку — повільно, неохоче. Підвівся, підійшов до вікна широкими кроками. Відсунув віконницю — туман врвався всередину білою хмарою, холодний, вологий. Подивився в нього — довго, нерухомо, ніби бачив крізь білу завісу те, що інші не могли побачити.

— Вони не прийдуть сюди, — сказав він, не обертаючись. — Не в саме селище. Не цієї ночі. Захист ще тримається — руни на межі, вогнища, молитви мольфарок. Але вони шепочуть. Зовні, за кордоном. Пробують. Тиснуть на слабкі місця. Шукають тріщину, крізь яку можуть просочитися.

Він закрив віконницю, повернувся до неї. Обличчя було суворим, але в очах — турбота.

— Іди за мною, — не прохання, а наказ, але м'який. — Ти маєш побачити. Маєш зрозуміти, з чим ми боремося. Страх від незнання гірший за правду.

Василина встала, швидко одяглася — светр, джинси, взула черевики, що їй дали в селищі. Остап почекав, не поспішаючи її, тримаючи шаблю напоготові.

Він вивів її надвір. Туман був таким густим, що здавалося, можна було різати його ножем. Видно було тільки на кілька кроків попереду — решта тонуло в білій пустоті. Звуків не було зовсім — навіть їхні кроки приглушені, ніби підлога під ногами була вкрита товстим килимом.

Але Остап ішов упевнено — не вагаючись, не зупиняючись, не перевіряючи шлях. Ніби знав кожен камінь, кожен корінь, кожну ямку напам'ять, навіть у повній темряві. Його рука лежала на рукояті шаблі, тіло напружене, готове до дії.