Розділ 20: Ніч біля вогню

Вечір опустився на Січ важко, як мокрий плащ, кинутий на плечі втомленого мандрівника. Туман з гір сповзав униз — повільно, невблагано, білими хвилями, що заливали долини, обіймали дерева, просочувалися крізь щілини у віконницях. Він клубочився навколо хат, обвивався навколо стовпів, гасив маленькі вогні в ліхтарях, робив усе тихим, приглушеним і таємничим, ніби світ накрили ковдрою.

Велике вогнище на центральній площі горіло яскраво — єдине, що не піддавалося туману, що боролося з ним, відштовхувало його теплом і світлом. Полум'я підіймалося високо, іскри злітали вгору, як маленькі зірки, що прагнуть назад на небо. Навколо нього сиділи люди — втомлені після довгого дня, але не готові йти спати, шукаючи товариства, тепла, відчуття спільності.

Хтось співав тиху пісню про козака і зірки, голос старого чоловіка дрижав на високих нотах. Хтось точив шаблю — монотонний звук металу об камінь, що заспокоював, як мантра. Хтось просто дивився в полум'я, загіпнотизований танцем вогню, ніби шукав відповіді на питання, яких ніколи не ставив уголос.

Діти вже спали, жінки збиралися маленькими групами, шепотілися про щоденні справи. Чоловіки сиділи мовчазно, перевіряли зброю, дивилися в темряву за межами світла.

Василина сиділа трохи осторонь від основного кола, на широкій колоді, що служила лавою, закутана в грубу вовняну ковдру сірого кольору з червоною смугою по краю, яку їй дала Марта ще кілька днів тому. Ковдра була важкою, колючою, але теплою, пахла овечою вовною і димом від багатьох вогнищ.

Вона дивилася на вогонь — на те, як язики полум'я оближують дрова, як вони міняють колір від жовтого до червоного, від червоного до синього в найгарячіших місцях. Але думками була далеко — у тому ранку біля струмка, коли вода танцювала між їхніми долонями. У його дотику до її щоки — теплому, обережному. У його словах, що досі горіли в грудях яскравіше за будь-яке полум'я: «Ти робиш це неможливим».

Вона не бачила його весь день після того, як він залишив її вранці. Знала, що він на варті, на «Верху», на самому краю скелі, де кордон найближчий. Але відчувала його — через клеймо, через зв'язок. Відчувала його тривогу, його напруження, його постійну пильність.

І щось ще. Щось нове. Ніжність? Прийняття?

Остап з'явився пізно — коли більшість людей уже розійшлася по хатах, коли вогнище почало згасати, залишаючи тільки гаряче вугілля. Він прийшов згори, зі стежки, що вела до «Верху», де стояв на варті останні кілька годин.

Його жупан був мокрим від туману — тканина потемніла, прилипла до плечей. Волосся прилипло до скронь і шиї, срібні пасма, що завжди виділялися серед темних, блищали в світлі вогню, як тонкі струмки води. Обличчя було втомленим — тіні під очима, напруження в щелепі, але очі живі, пильні.

Він не сів одразу. Зупинився на краю світлового кола, ніби не знав, чи має право підійти ближче, чи буде доречним, чи не зруйнує щось своєю присутністю.

Кілька чоловіків кивнули йому. Марта, що сиділа з протилежного боку вогнища, подивилася уважно — оцінюючим поглядом, що все бачить і розуміє більше, ніж говорить.

Василина підняла погляд. Відчула його ще до того, як побачила, але коли їхні очі зустрілися — щось здригнулося всередині. Клеймо пульснуло теплом.

Зустрілася з ним очима. Не відвела погляду. Запрошення. Тихе. Але чітке.

Він зробив крок уперед — повільно, обдумано. Потім ще один. Люди розсунулися трохи, роблячи місце, хоча ніхто нічого не сказав.

І сів поруч з нею на колоді — не надто близько, зберігаючи пристойну відстань, але достатньо, щоб вона відчула тепло його тіла крізь мокру тканину жупана і ковдру. Достатньо, щоб їхні плечі ледь торкалися, коли один з них рухався.

Люди навколо не звертали уваги — або, принаймні, робили вигляд, що не звертають. Спів продовжувався, старий чоловік почав нову пісню — про море і кораблі. Вогонь тріщав, стріляв іскрами. Хтось підкинув кілька сухих дров, полум'я спалахнуло яскравіше на мить.

Вони мовчали довго. Просто сиділи поруч, дивилися на вогонь, слухали спів і тишу одночасно. Мовчання було не напруженим, а комфортним — як між людьми, що не потребують слів, щоб зрозуміти одне одного.

Потім Остап заговорив — тихо, так тихо, що слова були тільки для неї, навіть ті, хто сидів поруч, не почули б.

— Сьогодні на кордоні неспокійно, — його голос був низьким, хрипким від довгої мовчанки на холоді. — Тіні шепочуть. Я їх не бачу чітко — туман заважає. Але чую. Відчуваю. Вони не сплять. Вони рухаються, кружляють, шукають слабкі місця. Вони відчувають тебе. Твою силу. Твоє клеймо. Знають, що ти тут. І це їх приваблює. І лякає одночасно.

Василина стиснула ковдру сильніше, пальці вбилися в грубу вовну. Серце прискорилося.

— Вони прийдуть? — запитала вона тихо, намагаючись, щоб голос не здригався. — Скоро?

Він кивнув — коротко, важко.

— Рано чи пізно. Це неминуче. Кожна Наречена викликає їхню увагу. Кожне клеймо — як виклик для них. Але не сьогодні. Сьогодні вони тільки дивляться. Чекають. Вивчають. Сьогодні… просто ніч. Звичайна ніч.

Він простягнув руку до вогню — долонею вперед, пальці розслаблені. Полум'я ніби відгукнулося на його присутність — піднялося вище, закрутилося в маленький вихор, стало яскравішим, теплішим. Вогонь танцював навколо його руки, не обпікаючи, слухняний, ніби домашня тварина.

— Я вмію керувати вогнем теж, — сказав він, дивлячись на полум'я, а не на неї. — Не так добре, як водою. Але достатньо. Всі стражі вчаться — вода і вогонь, дві основи, два баланси. Але я не люблю вогонь. Він занадто швидкий, занадто непередбачуваний. Він пожирає. Вода… вода дає життя. Вогонь… він нагадує мені про те, що я втратив. Про те, що згоріло дотла.

Його голос став тихішим, майже нечутним.

Василина повернула голову, подивилася на нього збоку. Його профіль був різко окреслений у світлі полум'я — сильна щелепа, пряма ніс із маленькою горбинкою посередині, можливо, від давнього перелому. Високі вилиці, що кидали тіні. Шрами — тонкі білі лінії на скроні, на щоці, на шиї, де комір жупана не прикривав. Срібло в темному волоссі — не від віку, він був ще молодим, а від магії, від води, від років служіння.