Розділ 19: Ревнощі і напруга

Наступні дні в Січі пройшли в напруженому ритмі — кожна година була заповнена роботою, навчанням, маленькими перемогами і тихими поразками. Василина вже не була чужинкою — принаймні, не настільки, як раніше. Люди почали кликати її по імені, а не просто кивати або дивитися крізь. Діти підбігали ближче, витягували маленькі руки, показували знайдені камінці або квіти, сміялися, коли вона відповідала. Жінки пропонували шматок свіжого хліба, ще теплого з печі, з хрусткою скоринкою, або горнятко з трав'яним чаєм — з м'яти, липи, чебрецю, що пахли літом і спокоєм.

Вона працювала в кузні з Грицем — молот у руках ставав легшим з кожним днем, удари точнішими. Залізо під її руками вже не чинило опору, а слухалося, ніби визнавало в ній когось свого. Допомагала Марті чистити шаблі — довгий, медитативний процес, коли олія та камінь перетворювали заіржавіле лезо на дзеркало, здатне розрізати темряву. Вчилася ткати прості візерунки на старому дерев'яному верстаті — пальці спочатку плуталися в нитках, але старша жінка, Ганна, терпляво поправляла, показувала, як тримати човник, як натягувати основу.

Кожна справа була маленьким кроком уперед — і водночас великим доказом того, що вона намагається. Що вона хоче стати своєю. Що вона не просто гостя, яка чекає, коли її відпустять додому.

Але напруга росла. Не між нею і селищем — там все ставало легше, тепліше, прийнятніше.

Вона росла між нею і ним.

Остап тримався осторонь. Навмисно, впевнено, як той, хто вже прийняв рішення і не збирається його змінювати. Він приходив щоранку — точно на світанку, з тією самою незмінною пунктуальністю, що говорила про роки військової дисципліни. Приносив їжу — хліб, сир, іноді мед, яблука з дикої яблуні на схилі гори. Перевіряв, чи все гаразд — чи вогонь у печі не згас, чи вода в баклазі свіжа, чи ніхто не турбував її вночі. Коротко пояснював, що робити сьогодні — куди йти, з ким працювати, чого вчитися.

Але не залишався. Ніколи. Навіть на хвилину.

Не торкався — руки завжди були при собі, навіть коли передавав їй щось, він клав предмет на стіл, а не в долоню.

Не дивився довго в очі — погляд ковзав по обличчю і одразу відводився, ніби боявся, що якщо затримається довше, щось зламається всередині.

Після того ранку біля струмка, коли вода танцювала між їхніми долонями, коли веселка з'єдналася над їхніми руками, коли вони сиділи так близько, що дихали одним повітрям — він ніби закрився ще сильніше. Як фортеця, що не просто підняла всі мости, а обнесла стіни колючим дротом і поставила лучників на вежі.

Василина відчувала це гостро, болісно. Кожного разу, коли вона заходила в хату після роботи, сподіваючись побачити його — він уже йшов, спиною до неї, швидко, не обертаючись. Кожного разу, коли вона намагалася заговорити про щось глибше за погоду чи завдання на день — він змінював тему, різко, майже грубо, або просто мовчав, стискаючи щелепу так, що м'язи ходили ходуном.

Але клеймо на зап'ясті не брехало. Воно не могло брехати.

Вона відчувала його біль — тупий, постійний, що жив десь глибоко в грудях, як старий синець, до якого постійно доторкаються. Його боротьбу — внутрішню війну між тим, що він відчував, і тим, що дозволяв собі відчувати. Його бажання — гостре, як лезо, що ріже зсередини, що не дає спокою ні вдень, ні вночі.

І вона знала: він відчуває те саме від неї. Її розчарування. Її самотність. Її власне бажання, що ставало сильнішим з кожним днем.

Але він нічого не робив з цим. Просто терпів. І змушував терпіти її.

І тоді з'явилася Олена.

Точніше, Олена завжди була тут — жила в селищі, була частиною цього світу, цієї громади. Але тепер вона стала помітною. Надто помітною.

Вона була молодою — років двадцять п'ять, може менше, з довгим густим чорним волоссям, що блищало на сонці, як шовк, заплетеним у товсту косу, товщиною з руку дорослого чоловіка. З очима кольору гірського озера в липні — глибокого синьо-зеленого відтінку, що міняв тон залежно від освітлення. З усмішкою, що могла розтопити лід — широкою, щирою, яка показувала рівні білі зуби і створювала ямочки на щоках.

Олена була однією з найкращих лучниць Січі — її стріли завжди знаходили ціль, навіть коли вітер дув так сильно, що інші навіть не намагалися стріляти. Її пальці були мозолистими від тятиви, плечі сильними від багаторічних тренувань. А голос — коли вона співала біля вогнища ввечері — змушував усіх замовкнути, затамувати подих, слухати. Він був глибоким, оксамитовим, з тим вібрато, що йде з самої душі.

Вона давно любила Остапа. Усі знали це — це не був секрет, не була таємниця. Вона не ховала своїх почуттів, дивилася на нього відкрито, часто посміхалася йому, шукала причин бути поруч.

І всі знали, що він ніколи не відповідав взаємністю. Він був ввічливим, поважним, але холодним. Як зі всіма жінками після тієї, що зрадила.

Але тепер, коли чужинка з'явилася в селищі, коли клеймо Води на її руці стало яскравішим за будь-яке, що бачили мольфарки, коли люди шепотіли про пророцтво й Наречену, про баланс і долю — ревнощі Олени спалахнули, як суха трава від іскри в посушливе літо.

Вона почала з'являтися скрізь, де був Остап. Не випадково. Навмисно.

Біля кузні — коли він приходив перевірити, як Василина справляється з роботою. Олена заходила під приводом, що треба полагодити наконечник стріли.

Біля струмка — коли він учив Василину слухати воду, відчувати її течії. Олена приходила набрати води в глечик, хоча був ближчий струмок до її хати.

Біля вогнища ввечері — коли він сидів на варті, спиною до вогню, обличчям до темряви. Вона сідала поруч, приносила додаткову ковдру, щоб не мерзнув.

Вона підходила, клала руку йому на плече — не зухвало, а ніби між старими друзями, але дотик був довшим, ніж треба. Сміялася над його рідкісними жартами — голосно, щиро, нахиляючи голову так, що коса падала через плече. Приносила йому гарячий чай у глиняній чашці, коли ніч ставала холодною, і пальці їхніх рук торкалися, коли він брав чашку.