Розділ 18: Перший дотик магії

Після того, як Остап залишив її вчора ввечері, Василина не могла заснути. Вона лежала на солом'яному матраці, вкрита товстою вовняною ковдрою, що пахла димом і травами, але тепло не приходило. Не від холоду — в хаті було достатньо тепло від печі, що ще тліла червоними вугіллями. А від чогось іншого. Від відчуття, що щось змінилося незворотно.

Клеймо на зап'ясті пульсувало — не болісно, а наполегливо, ніби маленьке серце, що билося окремо від її власного. І кожен удар відлунював у грудях — там, де жила вода, де тепер жив і він. Його серцебиття, змішане з її. Два ритми, що намагалися стати одним, але ще не злилися повністю. Десинхронізація створювала дивне відчуття — ніби вона була і собою, і кимось іншим одночасно.

Вона лежала нерухомо, дивлячись у темну стелю, де балки зникали в тінях, і відчувала, як вода в ній ворушиться. Не спокійно, як раніше, не тихою підтримкою. А неспокійно, хвилями, що билися об невидимі береги всередині її тіла. Ніби щось кликало її назовні. Ніби вода хотіла вийти, розлитися, з'єднатися з чимось більшим.

Вона перевернулася на бік, потім на інший. Заплющила очі міцніше, намагаючись змусити себе заснути. Але сон не приходив. Натомість приходили образи — вода, що танцює в повітрі, руки Остапа на її зап'ясті, його губи на її рані, його голос: «Якщо ти загинеш… я теж».

На світанку, коли перші сірі промені почали просочуватися крізь щілини у віконницях, вона встала сама. Не чекала, коли він прийде розбудити її. Це було її рішення. Її вибір.

Одягнулася швидко, не запалюючи свічки — руки знайшли одяг у темряві. Той самий светр, джинси, що вже стали майже ритуальним одягом переходу між світами. Взяла ніж, що дала їй Марта — він лежав на столі, лезо холодне й гостре. Засунула його за пояс джинсів, відчуваючи знайому вагу. І вийшла надвір.

Селище ще спало — тільки дим з кількох печей підіймався вгору тонкими сірими стовпами, змішуючись з ранковим туманом, що лежав на землі, як біла ковдра. Все було тихо — не мертво, а сонно, ніби світ затримав подих між ніччю і днем. Десь далеко залунав півень, але лінь і сонно, ніби й сам ще не прокинувся до кінця.

Повітря було холодним, вологим, пахло сосною, димом і чимось солодкуватим — може, росою на траві, може, останніми нічними квітами.

Вона пішла до струмка, до того місця, де вчора пила воду з Остапом. Ноги знали дорогу — чи вода підказувала, чи просто тіло запам'ятало. Стежка була вузькою, мокрою від роси, що просочувала джинси на колінах, коли вона проходила повз густі зарості папороті.

Там, біля берега, де камені були гладкими від століть води, відполіровані до блиску, вона зупинилася. Сіла на великий плоский камінь, ще теплий від вчорашнього сонця. Ноги опустила майже до води — краєм взуття торкалася поверхні. Заплющила очі. Склала руки на колінах, долонями вгору. І слухала.

Спочатку — нічого. Тільки дзюрчання струмка, що розмовляв сам з собою тихо й безперервно. Вітер у соснах — шелест, що був схожий на шепіт. Далекий спів птахів, що починали прокидатися — перші обережні трелі, ще не впевнені, що день справді настав.

Вона дихала повільно, глибоко, намагаючись заспокоїти серцебиття, що прискорилося від хвилювання.

Потім — тихіше, глибше, на межі чутності — голос.

Не слова. Не мова, яку можна записати чи перекласти. Відчуття. Вібрація. Ніби вода торкнулася її душі холодними, але ніжними пальцями. Ніби питала: «Ти тут? Ти готова? Ти моя?»

«Так», — подумала Василина, не розплющуючи очей. «Я тут. Я готова. Я твоя».

Вона простягнула руку над струмком. Долоня була відкрита, пальці розслаблені, ніби просила, ніби запрошувала.

І вода відповіла.

Спочатку ледь помітно — маленький струмінь відокремився від основного потоку. Тонкий, як волосина, прозорий, мерехтливий у ранковому світлі. Він піднявся в повітрі — повільно, вагаючись, ніби не був впевнений, що має право. Завис над її долонею на відстані долоні, тремтячи, як крапля, що ось-ось впаде.

Василина затамувала подих. Не рухалася. Тільки думала: «До мене. Прийди до мене».

Струмінь повільно опустився — торкнувся шкіри долоні, розтікся по лініях, заповнив западини між пальцями.

Холод обпік — гострий, різкий, ніби вона поклала руку в сніг. Потім, через мить — тепло. Живе, пульсуюче тепло, що розлилося по всій руці, піднялося до ліктя, до плеча, до грудей. Потім — вибух сили, що розірвав щось усередині, відкрив двері, про які вона не знала.

Вода закрутилася навколо її пальців — маленьким вихором, що танцював, ніби жива істота. Вона не падала вниз під вагою гравітації. Вона слухалася — кожної думки, кожного бажання. Кожен її рух — поворот долоні вліво, стиск пальців, розведення їх у боки — змінював форму вихору: то він ставав ідеальною кулею, що обертається, то тонкою стрічкою, що обвивала зап'ястя, то маленьким серцем, що билося в ритм її власного.

Клеймо спалахнуло — яскраво, тепло, майже болісно. Око в центрі розплющилося — вона відчула це, хоч і не бачила.

Василина засміялася — тихо, здивовано, радісно, як дитина, що вперше побачила чудо. Звук розлився над струмком, відлунав від дерев. Сльози навернулися на очі — гарячі, несподівані, не від болю чи суму, а від того, що це було справжнє. Не уява. Не галюцинація. Не сон. Вона справді керувала водою. Магія була реальною. Вона була частиною цього світу. Вона була частиною сили, що жила тут століттями.

Вона дивилася на вихор, що танцював у її долоні, і не могла повірити. Але водночас — вірила повністю, бо відчувала це всім тілом.

А потім вона відчула його.

Не почула кроків — він ходив безшумно, як завжди. Не побачила — очі були прикуті до води. Але відчула — тим самим зв'язком, що жив між ними через клейма, через пророцтво, через те, що сталося вчора.

Остап стояв за кілька кроків — мовчки, нерухомо, як статуя. Він бачив усе. Скільки часу він тут стояв — хвилину? П'ять? Відколи вона прийшла?

Його очі були темними у передсвітанковій сутіні, але в них горів вогонь — не гнів, не осуд. Щось глибше. Щось, що не мало назви. Гордість? Здивування? Страх? Або все разом?