Розділ 17: Навчання виживанню

Наступного ранку Остап розбудив її ще до сходу сонця. Василина спала міцно, вперше за багато днів без кошмарів, коли двері хати відчинилися тихо, але різко — холодне передсвітанкове повітря ввірвалося всередину разом з ним, принісши запах соснового лісу, вологої землі та чогось гіркого, що росло на схилах гір. Він стояв на порозі в чорному жупані, застебнутому до горла, з широкою шаблею за поясом і невеликим шкіряним мішком за плечима, схожим на той, що носять мисливці.

— Вставай, — сказав коротко, без привітання, без пояснень. — Сьогодні ти починаєш вчитися жити тут. Не як гостя, яку треба доглядати. Як своя. Як та, хто належить цьому світу.

Його голос був твердим, але в ньому не було жорстокості. Тільки рішучість і щось схоже на занепокоєння, що ховалося глибоко.

Василина підвелася з лави, де спала під товстою вовняною ковдрою. Тіло боліло після вчорашнього ритуалу — м'язи ніби були натягнуті, як струни, готові порватися від першого різкого руху. Плечі нили, спина пульсувала тупим болем, а клеймо на зап'ясті пульсувало теплим, майже гарячим ритмом, ніби нагадувало про те, що сталося вчора у капличці. Про пророцтво. Про кров. Про слова, що змінили все.

Вона швидко одяглася, намацуючи у напівтемряві знайомий одяг — той самий сірий светр, уже розтягнутий на ліктях, і джинси, потерті на колінах. Вони виглядали дивно недоречно серед вишитих сорочок і плахт, що висіли на мотузках під стелею, серед грубих вовняних кожухів і шкіряних чобіт. Одяг з іншого світу. Але іншого у неї не було. Поки що.

Остап не сказав нічого про її вигляд. Просто повернувся і вийшов, не перевіряючи, чи йде вона слідом. Він знав, що йде. Завжди знав.

Василина встигла плеснути на обличчя холодною водою з миски, що стояла на столі, зав'язала волосся у хвіст і вийшла за ним.

Він вивів її за селище, повз останні хати, де люди ще спали або тільки прокидалися — десь скрипнули двері, десь залунав дитячий плач, потім заспокійливий материнський голос. Вони йшли до лісу, що починався одразу за останньою хатою — густого, старого, де дерева були такими високими, що верхівки губилися в передсвітанковому тумані.

Світанок тільки прокидався: небо над горами рожевіло по краях, наче хтось розмазував акварель по темному полотну. Туман клубочився внизу в долинах, як біле море, що хвилювалося без вітру. Повітря було таким свіжим, таким чистим, що від нього перехоплювало подих, і Василина відчувала, як легені розширюються, приймаючи його, ніби вона довгі роки дихала чимось затхлим і тільки зараз зрозуміла, що таке справжнє повітря.

Остап ішов попереду — впевнено, не вагаючись, знаючи кожен камінь, кожне коріння на стежці. Його постать була чіткою навіть у напівтемряві — широкі плечі, рівна спина, рука інстинктивно лежала на рукояті шаблі.

Він зупинився біля великого дуба — дерева-патріарха, стовбур якого був товщим за трьох дорослих чоловіків разом. Кора потріскалася від віку, вкрита мохом з північного боку, а гілки розкинулися так широко, що під ними можна було сховатися від дощу цілій родині. Під деревом, біля розлогого коріння, лежав старий пень, порубаний для сидіння, а на ньому — ретельно викладений набір речей: дерев'яна миска, потемніла від часу, кремінь з кресалом, що блиснув у ранньому світлі, моток міцної мотузки, маленький ніж у простій шкіряній піхві і шматок грубої тканини, схожої на мішковину.

— Перше правило, — сказав Остап, не дивлячись на неї, розкладаючи речі акуратніше. — Тут немає магазинів, де можна купити їжу, коли захочеш. Немає телефону, щоб викликати допомогу, коли заблукаєш. Немає таксі, що довезе додому. Якщо ти загубишся в горах — ти загинеш. Від холоду, від голоду, від темряви, що ходить за кордоном. Тому ти навчишся виживати. Сама. Без чужої допомоги.

Він простягнув їй кремінь — темний камінь з гострими краями і тонкими білими прожилками.

— Розпали вогонь. Сама. Без магії. Руками.

Василина взяла кремінь. Він був холодний, важкий, незвичний. Пальці тремтіли — частково від ранкового холоду, частково від хвилювання. Вона ніколи не робила цього раніше — у її світі, у її старому житті вогонь приходив з кнопки на плиті, з натискання вимикача запальнички, з готових розпалених грилів у парках.

— Як? — запитала вона тихо, дивлячись на кремінь так, ніби він міг сам розповісти їй секрет.

Остап присів поруч на корточки — рух плавний, звичний для того, хто проводить багато часу в лісі. Його плече торкнулося її — коротко, випадково, але достатньо, щоб вона відчула тепло крізь тканину жупана. Від цього дотику клеймо на її зап'ясті теплішало, ніби відгукувалося.

— Тримай кремінь ось так, — він обхопив її руку своєю, великою, мозолистою, поправив положення пальців. — Міцно, але не напружено. Кресало — ось так, під кутом. Бий швидко, але точно. Рух має бути різким, рішучим. Іскри мають потрапити на трут — ось це, сухе волокно. Якщо потраплять повз — доведеться починати знову.

Він показав — короткий, точний рух зап'ястя. Кремінь і кресало зіштовхнулися з гострим звуком, іскра спалахнула яскравою зіркою й одразу згасла в повітрі, не долетівши до труту. Він повторив — ще раз, рух ідентичний, ще раз. На третій спробі іскра впала точно на сухе волокно, і воно задиміло, потім спалахнуло маленьким, тремтливим вогником — слабким, як свічка на вітрі.

— Тепер ти, — він передав їй кресало.

Василина стиснула губи, зосередилася. Спробувала повторити рух — перший раз нічого. Тільки глухий звук, іскри не було. Другий раз — іскра полетіла, але в інший бік. Руки почали боліти від незвичного напруження, кісточки пальців білішали від того, як сильно вона стискала інструменти. Іскри летіли повз, вгору, вбік — куди завгодно, тільки не на трут.

Вона стиснула зуби сильніше, відчуваючи, як розчарування підступає до горла. Спробувала ще. І ще. Руки тремтіли вже не від холоду, а від втоми.

Остап сидів поруч мовчки. Не підказував. Не критикував. Не поспішав. Просто чекав, дивлячись на неї тим спокійним, оцінюючим поглядом, що нічого не видавав.