Розділ 16: Його заперечення

Остап стояв на краю скелі «Верх» довго після того, як мольфарки закінчили ритуал. Так довго, що його ноги почали дерев'яніти від холоду, а руки — мерзнути навіть крізь товсті рукавиці. Місяць уже піднявся високо — повний, яскравий, безжалісний у своїй красі. Сріблясте світло лягало на гори холодними смугами, перетворювало скелі на янтар, а тіні — на чорнило. Вітер шепотів щось своє — старе, забуте, таємне, ніби сама вода нагадувала йому про клятву, яку він порушив сьогодні ввечері, коли торкнувся губами її рани.

Клятву, дану собі. Дану її пам'яті. Дану мертвим.

_«Ніколи більше»._

Але він порушив її. І найстрашніше — не шкодував.

Він стояв нерухомо, дивлячись униз, на темну долину, де десь за туманом лежав кордон — невидимий, але відчутний, як рана, що ніколи не загоюється. Там, за ним, жила темрява. Та сама, що забрала все, що він колись любив. Та сама, що перетворила його серце на камінь.

Але тепер у ньому щось тріснуло. Щось почало танути.

Він відчував її — не просто думками, не просто інстинктом воїна. Всім тілом. Всією душею. Кожне її серцебиття відлунювало в його грудях, як друге серце, що билося в унісон. Кожна сльоза, що котилася по її щоці під час пророцтва, обпікала його зсередини, як власна, гірка й солона. Клеймо води зробило свою справу, виконало призначення: вони вже не були окремими. Вони були одним — двома половинами цілого, що шукали одна одну століттями.

І це лякало його більше, ніж будь-яка битва з тінями. Більше, ніж смерть. Більше, ніж біль.

Бо битву можна виграти. Смерть можна прийняти. Біль можна пережити.

Але кохання… кохання робить тебе вразливим. Відкритим. Живим.

А він так довго намагався бути мертвим.

Він почув її кроки раніше, ніж побачив — легкі, обережні, але впевнені. Вона вчилася ходити безшумно, як воїн, але вода в ній співала так голосно, що він завжди знав, коли вона наближається. Вона піднялася на скелю, долаючи крутий схил, зупинилася за кілька кроків від нього. Не підходила ближче, поважаючи його простір.

Місячне світло падало на її волосся — темне, майже чорне, з медовим відливом на кінчиках — і робило його срібним, як у нього самого. Вона здавалася створінням з місячного світла й води, не зовсім земною, не зовсім людською.

— Ти не пішов спати, — сказала вона тихо, але голос розносився чітко в нічній тиші.

Він не обернувся. Не зміг. Боявся, що якщо подивиться на неї зараз, втратить останні залишки самоконтролю.

— Я не сплю, коли кордон неспокійний, — відповів він твердо, прихований за звичною маскою. — А він завжди неспокійний перед бурею.

Василина підійшла ближче. На крок. Ще на крок. Вітер майорів її светром, розпускав волосся, але вона не тремтіла від холоду. Вода в ній тримала тепло, захищала від ночі.

— Пророцтво… — почала вона, голос ледь чутний. — Воно сказало про нас. Про лід і вогонь. Про баланс. Про те, що окремо… ми кінець.

Він стиснув кулаки так сильно, що кісточки побіліли, аж захрустіли. Нігті впилися в долоні крізь тканину рукавиць.

— Пророцтво — це слова, — сказав він різко, грубо. — Просто слова. Слова можна ігнорувати. Слова не мають влади, якщо ти їм не віриш.

Вона зупинилася зовсім поруч. Настільки близько, що він відчував її тепло, її подих. Її плече ледь торкнулося його — легкий дотик, але він пройшов крізь нього, як блискавка.

— Ти ігноруєш? — запитала вона м'яко, але в голосі було знання. Вона знала відповідь.

Він повернув голову. Повільно, ніби кожен рух коштував зусиль. Подивився на неї — довго, важко, намагаючись прочитати, зрозуміти, знайти підтвердження своїм страхам. У його очах — буря. Темна, первісна, що билася об береги самоконтролю.

— Я намагаюся, — відповів хрипко, голос ламався на краях. — Я дуже намагаюся. Я поклявся. Після неї. Після того, як знайшов її на кордоні з чорною кров'ю на губах і порожніми очима. Я поклявся над її тілом: ніколи більше не відкривати серце. Ніколи більше не довіряти настільки, щоб віддати комусь владу зранити мене. Ніколи більше не кохати. Бо кохання — це слабкість. А слабкість убиває. Вона вбила її. Вона може вбити й тебе.

Його голос здригнувся на останніх словах.

Василина не відвела погляду. Не здригнулася. Не відступила.

— А якщо це не слабкість? — запитала вона тихо, але твердо. — Якщо це сила? Якщо кохання робить тебе не вразливим, а сильнішим, бо тепер ти маєш за що боротися? Якщо я — не повторення її історії, а шанс на нову?

Він усміхнувся — гірко, болісно, усмішка, що більше нагадувала гримасу.

— Шанс на що? — запитав він майже агресивно. — На те, щоб знову втратити? На те, щоб знову прокинутися вночі й не знайти тебе поруч, бо ти пішла до кордону одна? На те, щоб знову побачити, як хтось, кого я люблю, відкриває двері темряві, бо вірить, що зможе контролювати її? На те, щоб знову тримати в руках її кров і знати, що не зміг захистити?

Він відступив на крок, наче її близькість палила.

— Я не можу, Василино. Я не можу знову відкритися й дозволити собі вірити, що цього разу буде інакше. Я не витримаю ще раз. Я не переживу ще одну втрату. Вона майже зруйнувала мене. Ти… ти зруйнуєш остаточно.

Вона зробила крок назустріч. Рішучий, впевнений. Тепер між ними залишався лише подих — близько, занадто близько, але й занадто далеко одночасно.

— А якщо я скажу, що я не хочу бути твоєю слабкістю? — голос її став сильнішим, рішучішим. — Що я хочу бути твоєю силою? Що я не хочу, щоб ти захищав мене, ніби я порцеляна, що може розбитися від подиху вітру? Що я готова стояти поруч з тобою, коли прийде темрява, і тримати шаблю разом з тобою? Що я готова битися, кровоточити, падати й підійматися — але поруч з тобою, не за тобою?

Він закрив очі. На мить. На довгу, болісну мить. Ніби боровся з самим собою, з кожною клітиною тіла, що тягнулася до неї, і з кожною думкою, що кричала відступити.

Потім відкрив — і в них був вогонь, але вже не прихований за льодом. Відкритий, первісний, що палив усе на своєму шляху.