Розділ 15: Пророцтво

Василина йшла за Остапом вузькою стежкою, що петляла між високими соснами й виводила до старої каплички на самій околиці селища. Сонце вже хилилося до заходу, розливаючи золотаве світло, що лягало на гори довгими, похилими тінями. Повітря стало густішим, важчим — пахло мокрою землею після недавнього дощу, гіркими травами, що росли біля стежки, і димом від далеких вогнищ, де селяни готували вечерю. Клеймо на її зап'ясті пульсувало ритмічно, настійливо, ніби живе серце під шкірою, ніби нагадувало: сьогодні все зміниться. Назавжди.

Вона йшла мовчки, прислухаючись до кроків Остапа попереду — впевнених, рівних, що не зупинялися ні на мить. Він не обертався, не перевіряв, чи йде вона слідом. Він знав. Завжди знав. Їхній зв'язок тепер був таким сильним, що вона відчувала його присутність, навіть коли він був за кілька кроків попереду — тепло, силу, тривогу, що клубочилася в його грудях.

Капличка з'явилася несподівано — маленька, присадкувата будівля з грубого сірого каменю, вкрита густим зеленим мохом, що робив її схожою на частину гори. Дах був покритий соломою, потемнілою від часу й дощів, але на масивних дерев'яних дверях були вирізьблені руни — стародавні, складні, що світилися слабким сріблястим сяйвом у присмерку. Вони пульсували в ритм її клейма, ніби впізнавали її.

Остап зупинився перед дверима. Поклав долоню на холодне дерево, але не штовхнув.

— Готова? — запитав він, не обертаючись.

Василина ковтнула.

— Не знаю, — відповіла чесно. — Але піду.

Він кивнув і відкрив двері. Вони скрипнули — низько, протяжно, наче зітхання.

Всередині горіли лампадки — десятки маленьких вогників у скляних посудинах, розставлені по підвіконнях, по нішах у стінах, на підлозі. Їхнє тремтливе світло танцювало на кам'яних стінах, створюючи рухливі тіні. Запах ладану змішувався з ароматом сушених трав — шавлії, полину, чебрецю — і чогось іншого, незнайомого, гіркого, що щипало ніздрі.

Мольфарки вже чекали. Три жінки, три долі, три стихії.

Стара з білими очима — сліпими, але такими, що бачили більше за будь-які зрячі. Обличчя зморщене, як стара кора, волосся сиве, зібране в тугий вузол. Вона стояла нерухомо, спираючись на палицю, вирізану з ясена.

Молода з довгою темною косою, що сягала стегон, — її обличчя було гладким, як вода в ставку, очі зелені, губи повні. Вона тримала в руках пучок свіжих трав, що ще пахли лісом і росою.

І Марта — з коротким волоссям, шрамом на щоці й ножем за поясом. Її погляд не прощав слабкості, але в ньому була повага. Вона стояла трохи осторонь, руки схрещені на грудях, але готова втрутитися в будь-яку мить.

Вони всі троє стояли навколо низького кам'яного столу, вкритого давньою різьбою — хвилями, рибами, оками. На столі лежала широка керамічна миска з чистою водою з Шипоту — такою прозорою, що здавалася порожньою. Поряд — пучки сушених трав, перев'язані червоною ниткою, старий кинджал з рукояткою у формі хвилі, інкрустованою сріблом і бірюзою, і маленька шкатулка з темного дерева, що тремтіла від внутрішньої енергії.

Остап зупинився на порозі. Не переступив його. Не увійшов усередину.

— Це її шлях, — сказав він тихо, але так, щоб чули всі. — Я чекатиму зовні.

Василина різко обернулася до нього. У його очах — тривога, глибока, щира, змішана з чимось іншим. Гордістю? Страхом? Коханням?

— Ти не зайдеш? — запитала вона, і голос здригнувся. — Ти сказав, що ми пов'язані. Що ти відчуватимеш усе.

Він похитав головою, щелепа стиснулася.

— Ритуал для тебе. Не для мене. Чоловік не може втручатися в жіночі таїнства. Але… — він простягнув руку, торкнувся її клейма, і воно спалахнуло під його пальцями. — Я відчуватиму все. Кожну мить. Кожен біль. Кожен страх.

Він простягнув руку вище — торкнувся її щоки коротко, майже ніжно, великим пальцем провів по вилиці, ніби запам'ятовував форму, тепло.

— Не бійся, — прошепотів він. — Вода не зрадить тебе. Вона вже обрала. А я… я буду тут. За дверима. Завжди.

Він вийшов. Двері зачинилися тихо, м'яко, але остаточно.

Василина стояла посеред каплички, раптом дуже самотня. Серце калатало так гучно, що здавалося, його чути всім.

Стара мольфарка підійшла першою. Кроки повільні, палиця цокала по кам'яній підлозі.

— Сідай, дитино, — сказала вона. Голос — як шелест сухого листя восени, як вітер у старих деревах. — Не бійся. Ми не вороги тобі.

Василина сіла на низьку дерев'яну лаву біля столу. Ноги тремтіли, руки мерзли, хоча в каплиці було тепло від лампадок.

Молода мольфарка з косою підійшла ближче, легко, ніби пливла. Взяла руку Василини в свої — теплі, м'які, пахучі травами. Подивилася на клеймо — довго, уважно, ніби читала книгу.

— Воно змінилося, — прошепотіла вона, і в голосі було здивування. — Око прокинулося раніше, ніж мало. Пророцтво прискорюється. Час іде не за нами.

Марта стояла мовчки біля стіни, але її очі були гострими, пильними. Рука лежала на рукояті ножа — не погрозливо, а готово.

Стара підійшла до столу. Нахилилася над мискою з водою, білі очі дивилися всередину — туди, де ніхто інший не міг бачити. Вона простягнула руки над нею — не торкаючись поверхні, тримаючи долоні на відстані долоні. Її пальці були скривлені, покручені віком і магією, але рухалися плавно, малюючи невидимі знаки в повітрі.

Вода здригнулася. Задрижала. З дзеркально рівної поверхні піднялися маленькі хвилі, що йшли від центру колами, ніби хтось дихав на неї знизу.

— Слухай, — сказала стара, і голос став глибшим, резонував у кам'яних стінах. — Вода говоритиме. А ти — відповідатимеш. Не словами. Душею.

Вона взяла кинджал обома руками. Підняла його над головою, прошепотіла щось давньою мовою — слова, що були старші за гори. Потім повернула його лезом донизу, притиснула до своєї долоні. Різкий рух — кров стікала по лезу, крапнула у воду.

Одна крапля. Темно-червона.

Вода спалахнула сріблом — яскравим, сліпучим. Хвилі закрутилися швидше.

Стара простягнула кинджал Василині — повільно, урочисто.