Розділ 14: Клеймо води

Наступного ранку Василина прокинулася від відчуття, ніби хтось торкнувся її зап'ястя гарячою долонею. Не болісно, але настільки реально, що вона інстинктивно смикнула рукою, намагаючись відсмикнутися від невидимого дотику. Вона різко розплющила очі, серце калатало, подих прискорився.

У хаті було тихо — та особлива ранкова тиша, що передує пробудженню світу. Тільки тріщав вогонь у печі, розмовляючи сам із собою тихим, заспокійливим голосом, і десь далеко, за дерев'яними віконницями, співала перша пташка — чисто, протяжно, сповіщаючи про схід сонця.

Василина лежала на спині, вдивляючись у темні балки стелі, намагаючись зрозуміти, що її розбудило. Сон? Чи щось інше? Вона підняла руку — праву, ту, де було клеймо — і завмерла, забувши дихати.

Клеймо змінилося.

Срібляста хвиля, що раніше просто обвивала калину тонкими, делікатними лініями, тепер пульсувала яскравіше, глибше, наче налилася світлом зсередини. Вона рухалася — повільно, ледь помітно, як вода під тонкою кригою, ніби жива. Кожна лінія хвилі ніби дихала в такт її серцю — вдих, видих, вдих, видих. Ритм був гіпнотичним, заспокійливим і водночас тривожним.

А в центрі, там, де гілка калини розгалужувалася на три тонкі пагони, з'явився маленький, чіткий символ — око. Таке саме, як на стародавніх каменях біля водоспаду, як на рунах, що вона бачила в печері. Воно не світилося постійно, але в ньому була глибина — наче воно дивилося крізь шкіру, крізь кістки, прямо в душу. Прямо на неї.

Василина торкнулася його пальцем — обережно, наче боялася образити. Шкіра під пальцем була теплою, майже гарячою, ніби під нею текла справжня вода, нагріта сонцем. Коли вона натиснула сильніше, відчула пульсацію — ритмічну, живу. І тоді око ніби моргнуло. Не фізично, але вона відчула це — короткий спалах, ніби щось усередині клейма прокинулося й подивилося на неї.

Вона здригнулася, відсмикнула руку, притиснула її до грудей. Серце билося так гучно, що здавалося, його чути по всій хаті.

Двері скрипнули — різко, несподівано. Остап увійшов без стуку, як завжди. Він не вірив у церемонії. У руках — той самий дерев'яний піднос з глиняною чашкою гарячого чаю, що парував на ранковому холоді, і шматком темного хліба, посипаного крупною сіллю. Але цього разу він зупинився на порозі, ніби невидима стіна впала між ним і кімнатою. Ніби щось відчув.

Його погляд миттєво впав на її руку — на ту, що вона все ще притискала до грудей.

Очі потемніли. Звузилися. У них спалахнуло щось первісне, небезпечне.

Він поставив піднос на стіл — швидко, неакуратно, чашка дзенькнула об дерево, чай хлюпнув через край. Підійшов до неї одним довгим, рішучим рухом, наче хижак, що побачив здобич. Взяв її зап'ястя в свої долоні — обидві, міцно, але не болісно. Його пальці були гарячими, грубими, мозолистими від меча й молота, але тримали обережно, ніби боялися зламати щось дорогоцінне й крихке.

— Коли це з'явилося? — запитав він хрипко, голос нижчий, ніж зазвичай.

— Щойно… прокинулася від нього, — вона ледве чула власний голос. — Воно… воно рухається, Остапе. Ніби живе.

Він мовчав. Щелепа стиснулася, м'язи заходили ходуном. Його великий палець повільно, майже ніжно провів по новому символу — по оку. Обвів його контури, торкнувся центру.

І в ту мить воно відгукнулося.

Клеймо спалахнуло слабким срібним світлом — холодним, місячним, що розлився по всьому зап'ясті, піднявся вище, до ліктя. І в ту саму мить Василина відчула його біль. Гострий, нестерпний, як лезо, що пройшло крізь серце й застрягло там, повільно обертаючись. Не її біль. Його. Старий, глибокий, що жив у ньому роками — самотність, втрата, провина, страх.

Вона різко вдихнула, стиснула зуби, щоб не скрикнути.

— Ти… ти відчуваєш? — ледве вимовила.

Він кивнув, не відпускаючи її руку. Обличчя кам'яне, але очі — в них була буря.

— Тепер ми пов'язані сильніше, — сказав він тихо, але кожне слово падало, як камінь у воду. — Клеймо Води — це не просто знак, не прикраса, не символ належності. Це печатка. Вона з'єднує нас — тіло, душу, саму суть. Твоя сила стає моєю. Моя стає твоєю. Кожне твоє почуття… я відчуватиму, наче воно моє. Кожна моя рана… може стати твоєю, розірвати тебе зсередини.

Він замовк, стиснув її зап'ястя ще міцніше.

— А кожен мій біль… ти тепер носитимеш разом зі мною.

Василина подивилася йому в очі. Там була не тільки тривога. Там була туга — така глибока, така безмежна, що їй захотілося обійняти його, притиснути до себе й ніколи, ніколи не відпускати. Захистити від усього світу, який завдав йому стільки болю.

— Це… погано? — прошепотіла вона, боячись почути відповідь.

Він опустив погляд на її руку. На клеймо, що тепер пульсувало в ритм обох їхніх сердець. Його великий палець знову провів по оку — повільно, майже ніжно, ніби пестив щось священне.

— Це небезпечно, — сказав він тихо. — Бо якщо ти поранишся — ножем, вогнем, зрадою — я відчую кожну краплю твого болю, наче це мій власний. Якщо я загину в бою… ти можеш не витримати. Твоє серце може зупинитися разом з моїм. І навпаки. Ми тепер — два береги однієї ріки. Якщо один обвалиться…

Він підняв очі. У них горів вогонь.

— Але… це й добре. Бо тепер ти ніколи не будеш одна. Навіть у найтемнішу ніч, навіть на краю світу. Я завжди відчуватиму, де ти. Що з тобою. Чи болить тобі, чи радієш, чи плачеш. Навіть якщо ти захочеш втекти від мене — я знайду тебе. Завжди.

Василина усміхнулася — ледь помітно, крізь сльози, що підступили несподівано, затуманили зір.

— Я не хочу втікати, — прошепотіла вона. — Ніколи.

Він мовчав. Його пальці все ще тримали її зап'ястя. Тепло від його долоні розливалося хвилями — по всій руці, по грудях, по животу, по всьому тілу, наче вона занурювалася в гарячу воду після довгого холоду.

Потім він зробив те, чого вона зовсім не чекала.

Він підніс її руку до своїх губ. Нахилився низько, майже урочисто. Торкнувся губами клейма — повільно, обережно, з такою ніжністю, ніби цілував священний символ, реліквію, саму суть божества. Його губи були теплі, трохи шорсткі, і від дотику по всій руці пробіг вогонь.