Розділ 13: Чужинка

Після того, як Остап залишив її на майданчику «Верх», Василина ще довго стояла сама, дивлячись униз, на туман, що ховав кордон. Вітер дув сильніше, волосся майоріло, холод пробирав під светр, але вона не рухалася. У грудях пульсувала вода — не боляче, а ритмічно, ніби нагадувала: «Ти тут. Ти моя. Ти не одна». Вона закрила очі й відчула, як ця пульсація розходиться хвилями — до кінчиків пальців, до скронь, до самого серця. Наче всередині неї плескалося невидиме море, що шукало вихід.

Десь далеко внизу, за туманною завісою, лежав той світ — з його вуличними ліхтарями, автобусами, кав'ярнями, де вона колись сиділа з ноутбуком і планувала наступний тиждень. Той світ здавався тепер нереальним, як сон, що вислизає з пам'яті. А цей — з вітром, скелями, водою в грудях — був гостро, болісно, безповоротно справжнім.

Коли сонце піднялося вище і туман почав танути, вона побачила внизу перші контури селища: димки над дахами, вузькі стежки між будинками, силуети людей, що прокидалися до нового дня. Її день. Її світ. Принаймні — поки що.

Вона почала спускатися. Стежка була слизькою від ранкової роси, ноги ковзали по мокрому каменю, але тепер вона вже не боялася впасти. Щось у ній знало, куди ставити ногу, де триматися за скелю. Вода вела її — тихо, лагідно, як мати маленьку дитину. Іноді руки самі тягнулися до правильних виступів, іноді нога знаходила опору там, де, здавалося, її не було. Магія? Інстинкт? Чи просто нова реальність, де тіло вчилося жити за іншими законами?

У селищі її зустріли поглядами. Тепер уже не просто обережними — відкритими, гострими, оцінюючими. Люди зупинялися посеред справ. Діти ховалися за спинами матерів, виглядаючи з-за спідниць великими очима. Жінки перешіптувалися, прикриваючи роти долонями. Чоловіки клали руки на руків'я шабель — не погрозливо, а інстинктивно, як роблять ті, хто знає: небезпека не завжди приходить з криком.

Василина йшла головною вулицею, намагаючись тримати голову високо, спину рівно. Але відчувала кожен погляд, як дотик — гарячий, важкий, що лишав невидимі сліди на шкірі. Хотілося прискорити крок, сховатися, зникнути. Але вона йшла далі, крок за кроком, бо Остап сказав: тут виживають сильні. А вона хотіла вижити.

Біля великого вогнища на площі, що палахкотіло навіть удень — щоб завжди було тепло для тих, хто прийшов з дозору, — стояла Марта. Та сама жінка з коротким волоссям, вигорілим на сонці, і шрамом на щоці — глибоким, старим, що розповідав історію без слів. Вона точила ножа на точильному камені — повільно, ритмічно, з тим спокоєм, що приходить від багаторазово повторюваних рухів. Коли Василина підійшла ближче, Марта підняла голову. Її очі були сірими, як зимове небо.

— Чужинка, — сказала вона голосно, щоб чули всі навколо. — Ти вже серед нас. Але чи наша ти?

Василина зупинилася. Серце закалатало — гучно, боляче. Навколо притихло. Навіть вогонь, здавалося, горів тихіше.

— Я не знаю, — відповіла вона чесно, бо брехня тут не мала сенсу. — Я ще вчора була в іншому світі. А сьогодні… я тут. І я намагаюся зрозуміти, що це означає.

Марта встала. Підвелася повільно, без поспіху, але з тією впевненістю, що видавала воїна. Ніж у її руці блиснув на сонці — довге, тонке лезо, вкрите рунами.

— Тут не виживають ті, хто «не знає», — сказала вона, голос твердий, як кремінь. — Тут виживають ті, хто обирає. Ти обираєш нас? Чи той світ, де тебе ніхто не чекає?

Навколо почулися шепоти. Хтось кивнув, хтось скривився. Старий чоловік у кутку площі сплюнув у вогонь. Молода дівчина, що несла відро води, завмерла, затамувавши подих.

Василина ковтнула. Горло пересохло. Вона подивилася на Марту прямо в очі — не виклично, а чесно.

— Я обираю жити, — сказала вона, і голос не тремтів. — Не ховатися. Не тікати. Якщо цей світ прийме мене — я залишуся. Якщо ні… я піду. Але не назад. Я піду вперед. Куди — не знаю. Але назад дороги немає.

Марта мовчала довго. Її очі вивчали Василину — обличчя, руки, постав, щось невловиме, що ховалося глибше за шкіру. Потім усміхнулася — коротко, криво, але щиро. У тому усміху було схвалення.

— Гарні слова, — кивнула вона. — Але слова — це вітер. Тут цінують діла. Доведеш ділом.

Вона простягнула їй ніж — руків'я вперед, лезом до себе. Жест довіри.

— Візьми. Не для бою. Для роботи. Піди до кузні. Допоможи старому Грицю. Він кує шаблі для варти — тих, хто охороняє селище від темряви за туманом. Якщо впораєшся — може, хтось перестане називати тебе чужинкою. Може, почнуть називати на ім'я.

Василина взяла ніж. Він був важкий, холодний, метал ще тримав прохолоду ранку. Але лежав у руці зручно, ніби завжди там був, ніби чекав саме на неї.

— Дякую, — сказала вона тихо.

Марта кивнула і знову сіла до точильного каменя. Розмова скінчилася.

Василина пішла до кузні — маленької, закопченої будівлі на краю селища, де дим і вогонь зливалися в одне, де повітря тремтіло від жару. Старий Гриць — кремезний, з сивою бородою до пояса, з руками, що більше нагадували корі дерев, — працював біля горна. Молот у його руках рухався з гіпнотичною точністю: удар, поворот, удар, поворот. Іскри розлітались у всі боки, як зірки.

Коли вона увійшла, він тільки глянув — коротко, оцінююче, крізь густі сиві брови.

— Чужинка, — буркнув він, не припиняючи роботи. — Остап прислав?

— Ні. Марта.

Гриць хмикнув — звук десь між схваленням і здивуванням.

— Марта, кажеш? Значить, вона в тобі щось побачила. — Він відклав молот, витер руки об фартух. — Тоді не стій. Бери молот. Тримай міцно. Бий рівно. Якщо зіпсуєш залізо — сама виправлятимеш. Тут кожен шматок металу на вагу золота.

Василина взяла молот із стійки. Він був важким — важчим, ніж вона думала, важчим за будь-що, що вона тримала в руках. Дерев'яне руків'я було гладким від тисяч доторків, теплим, живим. Руки тремтіли, коли вона підняла його вперше. Плечі відразу заболіли від ваги.

Гриць поклав на ковадло розпечений шматок металу — він світився червоним, майже білим у центрі.