Розділ 12: Він — обраний воїн

Остап вів її вузькою стежкою, що піднімалася вгору від селища, до місця, яке козаки називали просто «Верх». Скеля, що стирчала над долиною, як вартовий, з маленьким майданчиком на вершині, оточеним кам'яним колом. Вітер тут був сильнішим, холоднішим, пронизував до кісток, але повітря пахло чистотою — ніби самі гори дихали тобі в обличчя.

Стежка була крутою, вузькою — ледь ширше стопи. З одного боку — скеля, з іншого — обрив. Камені під ногами нерівні, мокрі від ранкової роси. Кожен крок вимагав уваги, зосередженості. Одна помилка — і можна зірватися.

Остап йшов попереду — впевнено, легко, ніби ця стежка була для нього рівною дорогою. Він не озирався, не перевіряв, чи йде вона слідом. Знав, що йде. Чув її кроки, її подих.

Стежка піднімалася все вище. Селище внизу ставало меншим — хати перетворювалися на цяточки, люди — на мурашок. Небо ставало ближчим, яскравішим. Повітря — розрідженішим, холоднішим.

«Верх» — не просто назва. Це було місце сили. Найвища точка в околицях Січі. Місце, де небо зустрічається з землею, де вітер говорить голосніше за слова, де думки стають прозорими.

Скеля стирчала над долиною — самотня, величезна, темна. Стара, як світ. Вона бачила століття, бачила покоління, бачила битви й перемир'я. І залишалася незмінною.

Вітер посилювався з кожним кроком вгору. Холодний, різкий, пронизував одяг, шкіру, добирався до кісток. Ніс із собою запах снігу з далеких вершин, запах хвої з лісів, запах чистоти, якої не знає нижній світ.

Василина йшла мовчки, намагаючись не відставати. Її кросівки вже були мокрими від роси, светр прилип до тіла, але вона не скаржилася. Щось у цьому підйомі змушувало її відчувати себе живою — по-справжньому, без фільтрів, без екрану, без фальшивих посмішок.

Дихання збивалося. Ноги боліли — м'язи не звикли до такого підйому. Руки мерзли — вона засунула їх у кишені светра, але холод просочувався крізь тканину.

Кросівки ковзали на мокрому камінні. Вона спиралася рукою об скелю, намагаючись утримати рівновагу. Долоні вмить стали брудними, подряпаними об гострі виступи.

Світр важкий від вологи. Прилип до спини, до грудей. Холодний, неприємний. Але вона не скаржилася. Не просила зупинитися, відпочити, повернутися.

Щось у цьому підйомі було правильним. Важко — але потрібно. Боляче — але очищуюче. Вона відчувала, як з кожним кроком щось у ній змінюється. Міський відпадає. Старе відходить. Нове прокидається.

Без фільтрів — тут не можна прикинутися кимось іншим. Тільки ти сам, твоє тіло, твоя сила, твоя воля.

Без екрану — тільки реальність. Жорстка, холодна, але справжня.

Без фальшивих посмішок — тільки чесність. З собою, зі світом, з ним.

Коли вони вийшли на майданчик, Остап зупинився. Перед ними відкривався вид на весь світ по той бік: туман клубочився внизу, як біле море, а за ним — ледь помітні вогні далекого міста, дороги, що світилися, як вени. Кордон. Тонка, невидима межа між двома реальностями.

Майданчик був невеликим — метрів десять у діаметрі, круглий, рівний. Камінь під ногами гладкий, відполірований вітром і дощем століть. По периметру — кам'яне коло з великих валунів, кожен вищий за людину.

Вид забирав дух. Василина зупинилася, не в силі відірвати погляд. Світ простягався перед нею — безкрайній, величний, прекрасний.

Туман внизу рухався, пульсував, жив. Білий, густий, як молоко. Він клубочився хвилями, накочувався, відкочувався. Ніби справді море, ніби дихав велетенський звір.

За туманом — той світ. Далекий, нереальний, як спогад. Вогні міста мерехтіли — маленькі, слабкі. Дороги світилися сірими нитками. Все таке мале, незначне звідси.

Кордон між ними — невидимий, але відчутний. Василина відчувала його шкірою. Тонка межа, що відділяла одну реальність від іншої. Одне життя від іншого. Одну долю від іншої.

Він повернувся до неї обличчям. Сонце, що саме піднялося, падало йому на волосся — срібні пасма блищали, ніби справжнє срібло.

Сонце низько над горизонтом, червонувате, ранкове. Промені падали горизонтально, освітлюючи його обличчя, волосся. Срібні пасма спалахували, виблискували, ніби металеві нитки, вплетені в темне волосся.

Обличчя в світлі — різке, красиве, суворе. Очі прищурені від яскравості. Губи стиснуті. Він стояв проти сонця, і світло обрамляло його, ніби німб. Схожий на архангела — грізного, непохитного.

— Це моє місце, — сказав він тихо. — Тут я стою. День за днем. Ніч за ніччю. Слухаю воду. Слухаю вітер. Слухаю, як темрява намагається просочитися.

Голос тихий, але в ньому — вічність. Він говорив не про тижні чи місяці. Про роки. Десятиліття. Може, століття.

День за днем — без вихідних, без відпусток, без відпочинку. Кожного дня він піднімається сюди. Стоїть. Слухає. Охороняє.

Ніч за ніччю — без сну, без затишку домівки. Вночі темрява сильніша. Вночі потрібна особлива пильність.

Слухає воду — вона говорить з ним, попереджає, підказує.

Слухає вітер — він приносить звістки, шепоче таємниці.

Слухає темряву — вона завжди поруч, завжди намагається прорватися, просочитися, захопити.

Це не робота. Це покликання. Це доля. Це прокляття і благословення водночас.

Василина підійшла ближче. Кам'яне коло навколо майданчика було вкрите рунами — глибокими, старовинними, ніби вирізьбленими не ножем, а самим часом.

Валуни величезні — кожен вищий за неї, важкий, темний. На кожному — руни. Не намальовані, не викарбувані різцем. Вирізьблені глибоко, ніби виросли разом з каменем.

Руни були різними на кожному камені. Хрести, кола, хвилі, мечі, очі, зірки. Кожна руна — символ, кожен символ — сила, кожна сила — захист.

Вони не світилися зараз. Спали. Але Василина відчувала їхню владу. Давню, могутню, непорушну. Вони стояли тут століттями. Охороняли це місце. Не дозволяли темряві наблизитися.

— Ти… один тут? — запитала вона.

Голос тихий, майже шепіт. Питання просте, але за ним — розуміння. Він тут один. День за днем. Ніч за ніччю. Без зміни, без підтримки. Сам.