Розділ 11: Січ серед гір

Василина вийшла з хати слідом за Остапом, і перше, що вдарило її — це запах. Не просто хвої й диму, а цілого світу: свіжоспеченого хліба з печі, мокрої вовни від овець, що паслися неподалік, трав'яних відварів, які варили в казанах, і легкого металевого присмаку від шабель, що лежали на точільних каменях. Січ жила. Дихала. Як великий живий організм, де кожен рух мав сенс.

Вона зупинилася на мить на порозі, заплющивши очі, вдихаючи повною грудьми. Запахи тут були не просто ароматами — вони розповідали історії. Хліб пахнув ранком, працею, теплом печей, що розпалювали з перших променів світла. Вовна — дощем, що пройшов уночі, травою на схилах, де паслися вівці, турботою пастухів. Відвари — зеленню з гір, кореням, що викопували мольфарки, давніми рецептами, що передавалися з покоління в покоління. Метал — гострістю, готовністю, постійною пильністю воїнів, що ніколи не розслаблялися.

У її світі запахи були штучними — освіжувачі повітря, парфуми з магазину, вихлопні гази на вулицях. Тут кожен запах був природним, справжнім, наповненим життям.

Січ жила — не просто існувала. Вона дихала ритмом, давнім, як самі гори. Вранці прокидалася з півнями, працювала до заходу, засинала з останнім відблиском вогнищ. Кожна людина тут знала своє місце, свою роль, своє призначення. І все разом створювало організм — складний, гармонійний, живий.

Вони йшли головною вулицею — вузькою, вимощеною плоским каменем, що з часом стерся від сотень ніг. Зліва й справа — хати з грубих колод, укріплені каменем біля основи, дахи вкриті соломою, але з різьбленими кінцями, що нагадували хвилі. Над дверима багатьох — вирізьблені руни: хрести в колах, очі в хвилях, шаблі, з яких тече вода. Діти бігали босоніж, граючись дерев'яними мечами, але навіть у грі вони були обережні — ніхто не кричав надто голосно, ніхто не розмахував руками без потреби.

Вулиця була центром життя селища. Камінь під ногами — гладкий у центрі, де ходили найчастіше, грубший по краях. Деякі плити тріснуті, заросли мохом між щілинами. На них були вирізьблені знаки — стріли, що вказували напрямки, руни захисту, імена тих, хтоклав ці камені століття тому.

Хати стояли впритул одна до одної, але кожна мала свою індивідуальність. Одна — з різьбленими віконницями у вигляді птахів. Інша — з розписаним дверима, червоні й чорні візерунки. Третя — з підвішеними під дахом пучками трав, що сохли на вітрі.

Руни над дверима світилися тьмяним світлом — деякі яскравіше, деякі ледь помітно. Це залежало від сили тих, хто жив усередині. Чим сильніша родина — тим яскравіша руна.

Діти — їх було багато, всіх віків. Малюки, що ледь ходили, трималися за спідниці матерів. Хлопці й дівчата років п'яти-семи бігали з дерев'яними мечами, вчилися битися, ухилятися, атакувати. Старші, років десяти-дванадцяти, вже тренувалися зі справжньою зброєю — легкими ножами, короткими шаблями — під наглядом дорослих.

Але навіть у грі була дисципліна. Ніхто не плакав, коли падав. Ніхто не скаржився, коли діставав синець. Піднімалися, витирали кров, продовжували. Вчилися бути сильними.

Жінки біля колодязя перешіптувалися, кидаючи на Василину швидкі погляди. Одна з них — молода, з русявою косою й намистом з монет — усміхнулася їй тепло, але одразу опустила очі, коли Остап повернув голову в її бік.

Колодязь був місцем зустрічі, де жінки збиралися вранці й увечері. Набирали воду, але водночас ділилися новинами, обговорювали справи селища, підтримували одна одну.

Сьогодні їх було п'ятеро. Молода русява — Оксана, як Василина почує пізніше — була вагітною, живіт вже помітний під просторою сорочкою. Поруч — старша жінка з сивим волоссям, обличчя зморшкувате, але очі живі, допитливі. Ще дві — середнього віку, в робочому одязі, з грубими руками. І п'ята — зовсім юна, років п'ятнадцяти, з довгим розпущеним волоссям, що сягало пояса.

Вони шепотіли — тихо, але Василина ловила уривки: «Це вона», «Наречена Води», «Остап її привів», «Чи впорається?», «А раптом знову як та, попередня?».

Погляди були різними. Оксана усміхалася — тепло, щиро, без засудження. Стара жінка дивилася пильно, оцінюючо, але без ворожості. Дві середні — насторожено, з сумнівом. Юна — з цікавістю, широко розкритими очима.

Коли Остап повернув голову, усі раптом замовкли. Опустили очі, зайнялися відрами. Страх? Повага? Чи обидва?

— Вони бояться тебе, — сказав Остап тихо, не сповільнюючи кроку. — І водночас чекають на тебе. Як на пророцтво, яке може врятувати або вбити.

Голос його був нейтральним, але за словами — правда. Він не втішав, не полегшував. Говорив, як є.

Василина мовчала. Вона намагалася вдихнути глибше, щоб заспокоїти серце, яке калатало, ніби хотіло вистрибнути.

Серце билося занадто швидко, занадто голосно. Вона чула його у вухах, відчувала у горлі. Руки злегка тремтіли — вона стискала їх за спиною, щоб Остап не помітив.

Пророцтво. Вона — не просто чужинка, не просто обрана водою. Вона — те, на що чекали. Або боялися. Може врятувати — або знищити. Ніякої середини.

Відповідальність лягала на плечі важким тягарем. Що якщо вона не впорається? Що якщо зробить щось не так? Що якщо вода помилилася?

Вони вийшли на центральну площу. Тут було велике вогнище — не просте, а обкладене каменем у формі кола з рунами. Навколо нього — довгі лави, де сиділи козаки: старші з сивими бородами, молоді з оселедцями й гострими поглядами. У центрі — високий стовп з вирізьбленим хрестом у хвилях, а на ньому — прапор: чорне полотнище з срібним знаком, що майорів на вітрі.

Площа була серцем Січі. Широка, кругла, вимощена тим самим плоским каменем. Вогнище в центрі — величезне, діаметром метрів п'ять. Камені навколо нього — не випадкові, а спеціально підібрані, кожен з руною. Дванадцять каменів — дванадцять місяців року, дванадцять напрямків, дванадцять сил.

Зараз вогонь не палав — лише вугілля тліло, червоне, гаряче. Але Василина відчувала тепло, що виходило з вогнища. Не фізичне — енергетичне. Місце сили.

Лави навколо — грубі, дерев'яні, почорнілі від часу й диму. На них сиділо з двадцять козаків. Старші — з довгими сивими бородами, заплетеними в коси, обличчя зморшкуваті, але очі гострі, мудрі. Молоді — з оселедцями, що спадали на плечі, з вусами, з різкими рисами обличь, з шаблями за поясами.