Розділ 10: Правда про світ

Василина прокинулася від тихого стуку в двері. Не грубого — обережного, ніби той, хто стукав, боявся її розбудити. Вона підвелася, накинула ковдру на плечі. За вікном уже світало — небо було сіро-рожевим, як внутрішня сторона мушлі.

Стук був тихим — три легкі удари, повільні, з паузою між ними. Ніби той, хто стукав, давав їй час прокинутися, зорієнтуватися, підготуватися. Це не був стук стражника чи ворога. Це був стук когось, хто піклувався.

Вона сіла на матраці, відкинула ковдру. Повітря в хаті було прохолодним — піч уже майже згасла за ніч. Вона накинула ковдру на плечі, встала, босими ногами ступила на холодну підлогу. За вікном небо світліло — спочатку сіре, потім з відтінком рожевого, ніжного, як першоцвіт.

Світло було особливим — не яскравим, а м'яким, розсіяним. Сонце ще не зійшло, але день уже прокидався. Птахи співали тихо, десь далеко. Вітер шелестів листям. Селище ще спало — тиша була майже абсолютною.

Двері відчинилися без її дозволу. Остап увійшов — у руках дерев'яний піднос з гарячим трав'яним чаєм, шматком чорного хліба й медом у маленькій глиняній мисочці. Він поставив усе на стіл, не дивлячись їй в очі.

Він увійшав безшумно, хоч двері скрипіли. Рухався обережно, ніби боявся зробити зайвий шум. Одяг — той самий чорний жупан, чисто випраний, сухий. Волосся зібране в хвіст, кілька пасом висмикнулися, обрамляли обличчя. Обличчя втомлене — глибокі тіні під очима, щетина на щоках і підборідді, губи стиснуті.

Він не спав. Вона знала. Він сидів усю ніч на тій колоді, тримаючи варту. Не змикав очей. Не дозволив собі слабкості.

Піднос був простим, дерев'яним, потертим від часу. Чашка — глиняна, теплого коричневого кольору, з тріщинкою збоку. Хліб — темний, грубий, пахнув димом і зерном. Мед — золотий, густий, у маленькій мисочці, що виглядала старішою за саму Василину.

— Їж, — сказав тихо. — Сьогодні тобі знадобляться сили.

Голос хрипкий від безсоння. Тихий, але твердий. Він не пояснював — навіщо сили, що буде сьогодні. Просто констатував факт.

Вона сіла. Руки тремтіли — не від холоду, а від того, що вчорашні слова все ще горіли в грудях: «полонянка», «під моїм наглядом», «якщо вода помилилася… я сам виправлю».

Вона сіла на лаву біля столу. Руки лежали на колінах, пальці переплетені. Тремтіли ледь помітно, але вона не могла зупинити. Слова з учорашньої ради лунали в голові, повторювалися, як заклинання.

Полонянка. Вона — полонянка. У чужому світі. Серед чужих людей. І єдина людина, що стоїть між нею і можливою смертю — це та сама людина, що може її вбити.

Він сів навпроти. Мовчав довго, ніби збирався з думками.

Сів важко, ніби тіло боліло. Руки поклав на стіл — великі, грубі, зі шрамами. Дивився на них, не на неї. Мовчав. Дихав повільно, глибоко. Боровся з чимось усередині — вона бачила це в тому, як напружилися його плечі, як стиснулася щелепа.

Тиша тривала довго. Василина не поспішала. Знала — він скаже, коли буде готовий. Вона взяла чашку — гаряча, майже пекла пальці — і сьорбнула. Чай був ароматним, трав'яним, з відтінком меду.

— Ти маєш знати правду, — нарешті сказав він. — Не казки, не легенди. Правду.

Голос був рішучим. Він прийняв рішення. Розповість їй те, що, можливо, не варто знати. Але вона має право. Вона має знати, куди потрапила. Що це за світ. Хто ці люди.

Василина підняла погляд. Його очі були втомленими — не просто від безсонної ночі, а від століть.

Очі сірі, холодні, але в них була втома. Глибока, давня втома. Не фізична — душевна. Втома від довгого життя, від вічної варти, від самотності, що тривала занадто довго.

Він дивився на неї — прямо, відкрито. І в цьому погляді вона побачила все — біль, втому, страх, надію. Все, що він ховав від інших. Все, що він показував тільки їй.

— Ми не зникли, — почав він. — Ми пішли. Коли московські полки, татарські орди й зрадники з наших почали полювати за нашою силою — ми зрозуміли: залишатися означає загинути. І не просто загинути. Зникнути з пам'яті світу. Стати казкою. А казки легко забувають.

Слова виходили повільно, важко. Він говорив про болісне минуле. Про те, що змінило все. Про вибір, який довелося зробити.

Він налив їй чаю. Пара піднялася, пахнула м'ятою й чебрецем.

Рухи були обережними, точними. Він тримав глечик міцно, наливав повільно, щоб не пролити. Пара піднялася — біла, ароматна. М'ята, чебрець, щось ще — липа, можливо, або ромашка. Запах заспокійливий, теплий.

Він поставив глечик, подивився на неї — перевіряючи, чи вона слухає, чи розуміє.

— Характерники зібралися біля Шипоту. Найсильніші. Ті, хто вже знав, як ходити між світами. Ми відкрили двері. Стрибнули. Вода прийняла нас. І закрила за нами двері назавжди. З того боку — легенди. З цього — життя.

Голос став тихішим, задумливішим. Він згадував. Бачив те, що було століття тому. Бачив товаришів, що стрибали з ним. Бачив воду, що приймала їх. Бачив двері, що зачинялися назавжди.

Василина слухала, не перебиваючи. Серце калатало. Вона уявляла це — десятки, може, сотні людей, що стояли біля водоспаду, готуючись стрибнути в невідомість. Залишити все — рідний світ, домівки, могили предків. Заради виживання. Заради збереження того, ким вони були.

Вона тримала чашку обома руками, відчуваючи тепло. Дивилася на нього, не моргаючи. Кожне його слово лягало в її свідомість, як камінь у воду — створюючи кола, що розходилися все ширше.

— Цей світ… він не такий, як ваш, — продовжив Остап. — Тут час тече повільніше. Ми старіємо, але не так швидко. Діти народжуються рідко. Смерть приходить тільки в бою або від великої магії. Ми тримаємо кордон. Кожного разу, коли хтось із вашого світу намагається перейти — ми відчуваємо. Інколи ми відправляємо назад. Інколи… залишаємо.

Він говорив методично, пояснюючи правила цього світу. Час тут інший. Життя інше. Смерть інша. Все інше. І вона має це зрозуміти, прийняти, навчитися жити за новими правилами.

Він подивився на неї — довго, глибоко. Погляд був важким, оціночним. Він вивчав її реакцію. Як вона сприймає? Чи лякається? Чи розуміє?