Розділ 9: Полон чи захист

Василина йшла за Остапом назад до селища, але тепер кожен крок здавався важчим. Не від втоми — від того, що повітря між ними стало густим, наелектризованим, ніби перед грозою. Вона відчувала його присутність позаду себе, як тепло вогнища в холодну ніч: близько, але не торкається.

Він ішов попереду, але повільніше, ніж зазвичай. Ніби не поспішав. Ніби хотів розтягнути цей шлях, цю тишу між ними. Кроки були важкі, розмірені. Вона чула їх — глухі удари чобіт об камінь, скрип шкіри, тихий дзвін металу на поясі.

Повітря між ними було щільним. Вона відчувала його, ніби фізичну присутність. Кожен подих давався важко. Серце билося сильніше, ніж треба. Шкіра була чутливою, ніби кожен вітер торкався по-особливому.

Щось змінилося там, на скелі. Щось між ними. Вони обоє відчували це, але ніхто не називав. Ніхто не говорив вголос. Просто йшли — він попереду, вона за ним — і між ними пульсувало це нове, незрозуміле, страшне почуття.

Вони увійшли в селище через головні ворота. Стражники — двоє молодих козаків з оселедцями й шаблями — випросталися, коли побачили Остапа. Один з них кинув швидкий погляд на Василину, але одразу відвів очі — ніби боявся дивитися на неї довго.

Ворота були масивними — дерево, обковане залізом, з рунами, що світилися тьмяним блакитним світлом. Вони відчинялися повільно, з важким скрипом. Стражники стояли по обидва боки — молоді, але вже з печатками воїнів на обличчях. Шрами, втома в очах, тверді губи.

Один — русявий, з оселедцем, що спадав на плече — подивився на неї. Погляд був цікавим, настороженим. Він побачив візерунки на її зап'ясті — вони світилися навіть крізь рукав. Його очі розширилися. Він хрестнувся швидко, відвів погляд.

Другий — темноволосий, з довгими вусами — дивився на Остапа. З повагою, але й зі страхом. Усі тут боялися його. Не тому, що він був жорстоким. А тому, що він був сильним. Настільки сильним, що це лякало.

Остап не зупинявся. Він вів її прямо до великої хати в центрі, тієї самої, де була рада. Але тепер двері були відчинені навстіж, і всередині горіло більше свічок. Запах воску, трав і старого дерева змішувався з чимось новим — напругою.

Василина відчувала цю напругу шкірою. Повітря було важким, густим. Люди на вулицях зупинялися, дивилися на них. Жінки шепотілися, чоловіки клали руки на зброю. Діти ховалися за спинами матерів.

Вона йшла з високо піднятою головою. Не показувала страху. Не опускала очей. Якщо вони хотіли бачити в ній загрозу — нехай бачать сильну загрозу. Якщо хотіли бачити слабкість — вона не дасть їм цього задоволення.

Він увів її всередину. За столом сиділи вже не тільки старші. Було більше людей: кілька жінок-мольфарок з амулетами на шиях, двоє кремезних козаків з шрамами на обличчях, і та сама стара з білими очима, яка тепер сиділа на високому кріслі, ніби троні.

Хата була повна. Більше десяти людей. Усі дивилися на неї. Погляди важкі, оціночні. Свічки горіли яскраво, відблиски грали на обличчях, створювали тіні, що рухалися по стінах.

Жінки-мольфарки сиділи праворуч — четверо, у темних сорочках, з намистом на шиях. Амулети з кісток, каміння, сушених трав. Їхні обличчя були різними — молоді й старі, суворі й м'які — але всі дивилися однаково. Глибоко. Ніби бачили не тіло, а душу.

Козаки ліворуч — двоє, кремезні, широкоплечі. Один — з бородою, сивою, довгою, заплетеною в кілька кіс. Другий — бритий, з шрамом від вуха до підборіддя. Обидва тримали руки на шаблях. Не погрозливо, але готово.

І стара — на високому кріслі, різьбленому, старому. Вона сиділа прямо, гордо, хоч тіло було зігнуте віком. Білі очі дивилися прямо на Василину. Сліпа, але яка бачила більше за всіх.

Усі замовкли, коли вони увійшли.

Тиша була абсолютною. Навіть свічки ніби перестали тріщати. Навіть вітер за вікном стих. Усі чекали. Що скаже Остап? Що покаже вода? Що станеться з цією чужинкою?

Остап зупинився посеред хати. Не відпустив її лікоть — тримав міцно, але не боляче.

Його пальці обхопили її руку вище ліктя. Міцно, впевнено. Вона відчувала тепло його долоні крізь тканину рукава. Відчувала силу в його пальцях. Він тримав її — не як полонянку, а як щось дорогоцінне, що може втекти.

— Вона тут, — сказав він голосно. — І вода вже позначила її. Клеймо видно всім.

Голос гучний, твердий. Він говорив не тільки до ради — до всіх. До селища, до світу. Оголошував її присутність. Визнавав її.

Стара підвелася повільно. Підійшла ближче. Її білі очі ніби дивилися крізь Василину — глибоко, до самої душі.

Вона йшла повільно, спираючись на палицю — товсту, дерев'яну, вирізьблену рунами. Кожен крок важкий, але впевнений. Вона зупинилася перед Василиною — так близько, що та відчула запах трав, ладану, старості.

— Покажи руку ще раз, дитино.

Голос тихий, але владний. Не прохання — наказ. М'який, але незаперечний.

Василина простягнула ліву руку. Сріблясті візерунки спалахнули яскравіше під світлом свічок — хвиля танцювала, обвиваючи калину, ніби жива.

Візерунки пульсували — сильніше, ніж зазвичай. Ніби відчували присутність стількох людей, стільки уваги. Світло виходило з них — м'яке, срібне, живе. Воно освітлювало обличчя старої, відбивалося в її білих очах.

Стара торкнулася пальцем — сухим, холодним. Заплющила очі. Мить тиші. Потім вона здригнулася.

Дотик був несподівано легким. Палець — кістлявий, сухий — ковзнув по візерунках. І в цю мить Василина відчула щось — хвилю, що пройшла крізь неї. Не болісну, але потужну. Ніби стара заглянула всередину, туди, куди ніхто не мав права заглядати.

Вона здригнулася. Не від дотику — від відчуття. Від того, як стара читала її, перегортала її душу, як книгу.

— Це не просто знак, — прошепотіла вона. — Це печатка. Вода визнала її. Вона — ключ до кордону. Без неї баланс впаде. Але… — стара відкрила очі, — вона чужа. З того боку. У ній є біль, що може стати зброєю. Або слабкістю.

Слова повисли в повітрі. Важкі, серйозні. Усі почули. Усі зрозуміли. Вона — ключ. Але ключ може відчинити двері до рятунку. Або до загибелі.